Іванові Малковичу

 

Вересень був дуже тихий і туманний; майже кожного ранку падав дощ, а вночі мимо сліпучо-ясного місяця швидко летіли хмари. Все ще пахли матіоли і все ще клубочився дим над городами з гудинням, і в лісі було багато білих грибів, а на тому місці, де колись спалили церкву, стояли тепер сосни. Була рання осінь, цвіли айстри і хризантеми, жоржини та чорнобривці, дрібні крапельки сизого туману висіли на барвистих пелюстках і шкода було зрізати ці квіти, і тому їх майже ніхто й не чіпав; ця осінь не була подібною на інші, здавалося, що й ластівки перезимують тут.

Щоночі над тим місцем, де колись стояла церква, літали ангели. Ангелів було двоє, вони мали білосніжні хітони з вишитими рукавами, а більше нічого не мали і були босі, але не мерзли, – вони розігрівалися від швидкого лету, і деколи по черзі дмухали в золоту сурму; йдучи до школи, діти забігали на пагорб пошукати загублену пір’їну і часом знаходили, – пір’їни були дуже довгі і невимовно лагідні на дотик, одні з пурпуровою, інші з блакитно-золотою торочкою. Коли ангели стомлювалися, вони сідали на соснах і мовчали, спостерігаючи, як усе густішає на крилах туман, як швидко летять нічні хмари, прислухаючись до гулу автомобілів на трасі, до реву самотнього літака, що продирається крізь морок, везучи з Голландії сонних потомлених дівчат. Ангели мовчали, ночі довшали, пелюстки квітів нечутно осипалися на вогку осінню землю.

Ця пора все необхідне має в собі; і невідомо, чи це наслідок блукань, достиглі плоди боротьби, а чи Дар Божий – за те, що дотерпів, доповз, не помер у безпритульності й розчаруванні на рідній чужині. Озираєшся з гірким подивом, пригадуєш вулички міст, дерева і людей, які за тисячі кілометрів звідси бачили тебе серед інших осеней. «Живи спокійно і лікуй свій розум», – пригадуєш слова того, хто так само промандрував ціле життя. Надвечір приходиш до річки, стаєш навколішки і довго вмиваєшся холодною запашною водою, і річка забирає твою мало не споконвічну втому земного життя, забирає весь твій бруд і всю твою нікчемність; це майже молитва, а може, отакою молитва і повинна бути – надвечір, навколішках, на самоті? Повз тебе повільно пливуть корови і пастухи, ідуть жінки, біжать діти, – і всі туди, вслід за зникаючим сонцем; вони балакають на ходу і сміються, вони тихі і сумирні як призахідні квіти; і тьмяно-вишневий присмерк падає на лози, і стоїть туман над рікою, і літають два ангели над місцем, де більше немає церкви, по черзі дмухаючи в золоту сурму; той звук лине далеко-далеко над вечірніми селами, борами і містами, примушуючи підводити голови і дивитися в небо.

Ти навіть не помітиш, коли станеш чистим і спокійним, коли прийде Різдво.

Андрієві Саєнку

Вікна виходили на схід. Сонце ми зустрічали найпершими в усьому місті. Шкода тільки, ми рідко бували дома. Прокидаючись десь далеко, ми згадували про вікна, прорубані на схід. І тоді вже ні чай, ні так само терпка люб’язність наших господарів не могли перешкодити колючому бажанню повернутися назад. Інколи ми справді незабаром поверталися.
У домі нашому не було меблів. Лише потертий і пропалений у кількох місцях килим, ще моцартівських часів програвач та картини, які приносили до нас друзі-художники. Вони просто не мали де їх подіти. Під деякими з тих картин охоче підписалися б і Далі, і Шагал, але Далі на той час важко хворів у своїй Іспанії, а Шагал нещодавно помер; отож, їм було не до мистецтва. Картини підписували нікому не відомими прізвищами, а часто й прізвиськами, скажімо: «Бамбула».
Одного разу, коли ми вешталися по Вільнюсу, принесли телеграму, – здається, це називалося саме так, – де з глибоким смутком сповіщалося, що дім наш згорів – разом з килимом, програвачем, Палестриною і Джезуальдо, разом з картинами і вікнами, які виходили на схід.
Спочатку ми подумали, що це чийсь недолугий жарт, але Інга, яка принесла телеграму, плакала, і ми подумали, що це ніякі не жарти, і пішли на концерт Уусвялі, що відбувався того вечора в Картинній галереї.
Прокидаючись у далеких містах, ми насамперед згадували про вікна, прорубані на схід, і тільки чай та терпка люб’язність наших господарів перешкоджали колючому, наче тернова гілка в ліжку бажанню повернутися назад.
І все ж одного разу це сталося.
Схоже, що був тоді вересень, бо повсюди цвіли білі хризантеми і дім наш стояв цілий, мов стигле яблуко.
Ми навіть не перезирнулися. Бензин стояв у гаражі, де за недобрих старих часів жив старий добрий «Запорожець»; його продали за борги, за наші, звичайно, не за його.
Облити дім з чотирьох боків бензином і клацнути запальничкою не склало великих труднощів.
Тримаючись за руки, ми стояли перед палаючими стінами, дивлячись, як повільно опливає скло, як тріщини креслять швидкі і густі, наче віск, присмерки, і навіть білі хризантеми вже не в змозі приглушити вибухи шиферу, пахощі спаленого Сходу, безшумність реальності.