Рання осінь


 

 

 

_Іван_Драган

Малював Іван Драган

Іванові Малковичу

 

Вересень був дуже тихий і туманний; майже кожного ранку падав дощ, а вночі мимо сліпучо-ясного місяця швидко летіли хмари. Все ще пахли матіоли і все ще клубочився дим над городами з гудинням, і в лісі було багато білих грибів, а на тому місці, де колись спалили церкву, стояли тепер сосни. Була рання осінь, цвіли айстри і хризантеми, жоржини та чорнобривці, дрібні крапельки сизого туману висіли на барвистих пелюстках і шкода було зрізати ці квіти, і тому їх майже ніхто й не чіпав; ця осінь не була подібною на інші, здавалося, що й ластівки перезимують тут.

Щоночі над тим місцем, де колись стояла церква, літали ангели. Ангелів було двоє, вони мали білосніжні хітони з вишитими рукавами, а більше нічого не мали і були босі, але не мерзли, – вони розігрівалися від швидкого лету, і деколи по черзі дмухали в золоту сурму; йдучи до школи, діти забігали на пагорб пошукати загублену пір’їну і часом знаходили, – пір’їни були дуже довгі і невимовно лагідні на дотик, одні з пурпуровою, інші з блакитно-золотою торочкою. Коли ангели стомлювалися, вони сідали на соснах і мовчали, спостерігаючи, як усе густішає на крилах туман, як швидко летять нічні хмари, прислухаючись до гулу автомобілів на трасі, до реву самотнього літака, що продирається крізь морок, везучи з Голландії сонних потомлених дівчат. Ангели мовчали, ночі довшали, пелюстки квітів нечутно осипалися на вогку осінню землю.

Ця пора все необхідне має в собі; і невідомо, чи це наслідок блукань, достиглі плоди боротьби, а чи Дар Божий – за те, що дотерпів, доповз, не помер у безпритульності й розчаруванні на рідній чужині. Озираєшся з гірким подивом, пригадуєш вулички міст, дерева і людей, які за тисячі кілометрів звідси бачили тебе серед інших осеней. «Живи спокійно і лікуй свій розум», – пригадуєш слова того, хто так само промандрував ціле життя. Надвечір приходиш до річки, стаєш навколішки і довго вмиваєшся холодною запашною водою, і річка забирає твою мало не споконвічну втому земного життя, забирає весь твій бруд і всю твою нікчемність; це майже молитва, а може, отакою молитва і повинна бути – надвечір, навколішках, на самоті? Повз тебе повільно пливуть корови і пастухи, ідуть жінки, біжать діти, – і всі туди, вслід за зникаючим сонцем; вони балакають на ходу і сміються, вони тихі і сумирні як призахідні квіти; і тьмяно-вишневий присмерк падає на лози, і стоїть туман над рікою, і літають два ангели над місцем, де більше немає церкви, по черзі дмухаючи в золоту сурму; той звук лине далеко-далеко над вечірніми селами, борами і містами, примушуючи підводити голови і дивитися в небо.

Ти навіть не помітиш, коли станеш чистим і спокійним, коли прийде Різдво.

Аутодафе


Андрієві Саєнку

Вікна виходили на схід. Сонце ми зустрічали найпершими в усьому місті. Шкода тільки, ми рідко бували дома. Прокидаючись десь далеко, ми згадували про вікна, прорубані на схід. І тоді вже ні чай, ні так само терпка люб’язність наших господарів не могли перешкодити колючому бажанню повернутися назад. Інколи ми справді незабаром поверталися.
У домі нашому не було меблів. Лише потертий і пропалений у кількох місцях килим, ще моцартівських часів програвач та картини, які приносили до нас друзі-художники. Вони просто не мали де їх подіти. Під деякими з тих картин охоче підписалися б і Далі, і Шагал, але Далі на той час важко хворів у своїй Іспанії, а Шагал нещодавно помер; отож, їм було не до мистецтва. Картини підписували нікому не відомими прізвищами, а часто й прізвиськами, скажімо: «Бамбула».
Одного разу, коли ми вешталися по Вільнюсу, принесли телеграму, – здається, це називалося саме так, – де з глибоким смутком сповіщалося, що дім наш згорів – разом з килимом, програвачем, Палестриною і Джезуальдо, разом з картинами і вікнами, які виходили на схід.
Спочатку ми подумали, що це чийсь недолугий жарт, але Інга, яка принесла телеграму, плакала, і ми подумали, що це ніякі не жарти, і пішли на концерт Уусвялі, що відбувався того вечора в Картинній галереї.
Прокидаючись у далеких містах, ми насамперед згадували про вікна, прорубані на схід, і тільки чай та терпка люб’язність наших господарів перешкоджали колючому, наче тернова гілка в ліжку бажанню повернутися назад.
І все ж одного разу це сталося.
Схоже, що був тоді вересень, бо повсюди цвіли білі хризантеми і дім наш стояв цілий, мов стигле яблуко.
Ми навіть не перезирнулися. Бензин стояв у гаражі, де за недобрих старих часів жив старий добрий «Запорожець»; його продали за борги, за наші, звичайно, не за його.
Облити дім з чотирьох боків бензином і клацнути запальничкою не склало великих труднощів.
Тримаючись за руки, ми стояли перед палаючими стінами, дивлячись, як повільно опливає скло, як тріщини креслять швидкі і густі, наче віск, присмерки, і навіть білі хризантеми вже не в змозі приглушити вибухи шиферу, пахощі спаленого Сходу, безшумність реальності.

Декаденти


Автор: Касас, Рамонhttp://www.museudemontserrat.com/ca/coleccions/pinturamoderna/96/ramon-casas/507, Общественное достояние, Ссылка

Така нестерпно цілісна реальність! І ця викшталтувана мова, якою вже все-все-все сказано… Вони пили спирт і курили гашиш, мляво стискаючи передчасно зів’ялі груди своїх екзальтованих коханок або обвислі сідниці гістеричних і ревнивих коханців. Деякі стрілялися: темна кров густо заливала канапи. «І хай не буде в тебе інших богів, окрім твого Я». Парча й оксамит, золоті і пурпурові тони, срібло і кришталь, і порцеляна, ряботіння арабських килимів, породисті пси, які уважно стежать за конвульсіями переплетених тіл, а потім задирають довгі свої морди до високих стель з ліпленнями та розписами і виють. Крильцята мертвих метеликів, ніжні і холодні на дотик. Кружляння опадаючого листу. Глибокі тріщини, які зміяться палацовими стінами і яких ніхто не помічає за густим диким виноградом. Занедбаний парк, затхла вода ставу, над яким стоїть потемніла від осінніх дощів альтана. Навіть природа довкола них помирає по-їхньому: з акторськими репліками, плиткою гістерією, з наївним переконанням, що це не надовго, в кожному разі, не назавжди. Знудження і пересит: не від надміру страв та напоїв, а від того, що не смакують вони, не тішать. І приємний тягар револьвера у тонкій руці з довгими тендітними пальцями, які пам’ятають стільки сонат і ноктюрнів. До дідька сонати! Їдемо до циганів! Їхні манірні вірші, просякнені всесвітньою печаллю, швидкодіючими отрутами, безпомічною магією глибоких чорних очей. Їхні туберкульози і туберози, божевілля, часом справжні, частіше награні. Довірлива естетика виродження, сумні і безпристрасні збочення, нікому не потрібні секрети. Їхня остання осінь, — ох, осінь, ох, остання!., але наша, наша, наша, — навіть отака, цілісна у своїй дискретності…

Кафка


Пам’ятник Францу Кафці у Празі

Страх перед тим, що найбільше любиш: перед самотністю і людьми. Стара Прага, будиночок на вулиці Алхіміків, коханий образ ненависного батька, листи до Мілени. Часом усе це вщухає, але ненадовго. Вічно недописані романи, безсоння і болі в голові. Розгорнути улюбленого Флобера, як ліків зажити погоди духа та легкої іронії, ледь забарвленої співчуттям, а може, ненавистю, і знати, що вони стосуються тебе так само. Писати про це в черговому щоденнику, теж спротивілому й необхідному, звільняючись від співчуття, ненависті, від любові і страху бути нелюбим. «Він ніколи не буде здоровим, Максе, допоки матиме цей страх», — пише Мілена в листі до Брода. А через сторінку: «Це ми всі, цілий світ і всі люди — хворі; а він єдиний здоровий чоловік…» Отож: страх перед власним здоров’ям. І страх перед реальною хворобою, бо в цьому житті, на жаль, усе надто реальне. Навіть та сова, яка щоночі сидить перед його вікном у підвіденському санаторії, якраз тоді, коли він зібрався видужувати. Тобто стати таким, як усі? Єдине, що можна сказати навздогін, — цей страх не був даремним.

 

Цифрофренія