У бойовику з тепер уже навіки забутою назвою колишній “морський котик”, який страждає від посттравматичного стресового розладу (ПТСР), в особливо тяжкі хвилини, коли накривають моторошні спогади й панічні атаки, дістає смартфон і відкриває додаток, розроблений для таких випадків Національним центром ПТСР Міністерства оборони США
Двометровий велетень зі сталевими біцепсами і міцною, як у бізона, статурою по-дитячому тоскно й безпорадно вдивляється в дисплей, з якого лине сюрчання цвіркунів. За задумом творців аплікації, це повинно заспокоювати нерви. Ну так, цвіркуни – це ще не все, можна ввімкнути голоси птахів або завантажити особливо дорогі фотографії й музику, які допоможуть перетривати лихі години розпачу.
Або не допоможуть. Бойовий напарник, із яким велетень разом кришив ворогів на дрібен мак, здивовано й недовірливо дивиться на смартфон, на приятеля, якому безмежно тяжко. Сам він справляється з нападами ПТСР за допомогою незрадливої пляшки віскі. Ми пам’ятаємо цей вираз очей. Саме так у фільмі “Пролітаючи над гніздом зозулі” індіанець дивився на свого понівеченого друга, якому людинолюбні лікарі зробили лоботомію. Але в нашому бойовику складна суміш огиди, жалю й люті стосується не покаліченого бойового побратима.
“І це все, на що вони спромоглися, щоб допомогти тобі?!” – запитує він друга крізь зціплені зуби.
“Вони” – це Міністерство оборони насамперед, це медики й чиновники, відповідальні за долю колишніх воїнів. Це також ті, хто не звідав жахіть війни, але спромігся розбагатіти на закупівлях продуктів для армії, на необґрунтованому підвищенні цін, збуті зброї та інших оборудках кривавого бізнесу. “Вони” – це також цивільні, які ще кілька років тому були дорогими братами й сестрами, співгромадянами, а сьогодні відвертають очі від покалічених на війні воїнів, відбуваючись універсальною для всіх мерзотників світу фразою: “Я тебе туди не посилав”. Або ж навіть як отой шериф у фільмі “Рембо: перша кров”, намагаючись вивезти людину з посіченою на шмаття душею за межі міста, позбуваючись його як новітнього прокаженого, як потенційного злочинця і, в кожному разі, як неспростовний докір, що подеколи все ж таки досягає заплилого жиром сумління.
“Я зробив усе, щоб перемогти, та перемогти нам не дали! – кричить розлючений Рембо в лице своєму колишньому командиру. – А тоді я повернувся і бачу всіх цих негідників в аеропорту. Вони протестують проти мене! Називають дітовбивцею, ображають мене. Та як вони сміють, га? Хто вони? Хіба хтось із них був там, щоб знати, про що вони кричать? …На війні в нас був кодекс честі. Ви прикриваєте мене, а я вас. Тут такого немає!”
До чого тут ці, може, трохи задовгі екскурси в історію кінематографа з розлогими цитатами? Задовгі? А я ж іще й не починав згадувати про хлопців з мого покоління, які так само поверталися з Афганістану і никали країною, нікому не потрібні зі своїми фізичними та психічними ранами. Дехто з них створив потім перші кооперативи, щоб не померти з голоду, але чимало хто з тієї ж причини пішли в рекетири та наймані вбивці. Інші ж, яких теж було немало, в той чи інший спосіб стали вбивцями самих себе, не в змозі витримувати напади ПТСР, нерозуміння й відторгнення соціумом, у якого не було жодного поняття ні про їхні страждання, ані про кодекс честі, солідарності й взаємодопомоги.
А екскурси й асоціації з повоєнними американськими фільмами тут до того, що з кожним днем надходить дедалі більше невтішної інформації про злочинно байдуже ставлення – відповідальних чиновників насамперед – до наших хлопців, які, скалічені, повертаються з війни. Особисто мене найбільше вразило фото з фейсбуку, де безногі бійці стоять у черзі по довідку в поліклініці. Безногі. Стоять. Розумієте? Причому стоять по кілька годин поспіль, бо черги до окремих спеціалістів становлять понад п’ятсот осіб.
Костянтин Москалець 