Нещодавно на врученні премії імені Стуса ми з Тарасом Компаніченком згадували цю мою давню пісню і навіть пробували її наспівувати. Я свої пісні пам’ятаю погано, деякі взагалі забуваю намертво і тому десятків зо три їх назавжди поринули в Лету. Проте “Ой, конику-братіку…” дивом уціліла, зберігшись на записі одного з київських квартирників у 1985 році. Я й подумати тоді не міг, що мине три з лишком десятиліття – і вона знову стане такою, на жаль, актуальною.

Ой, конику-братіку,
Візьму кобзу, гратиму,
Гратиму сумної.
А ти ж мені не заплатиш,
А ти ж мені не заплачеш,
А ти ж мені не порадиш…

Ой, коню-соколику,
У білому поленьку
Поленько червоне.
Там же ж лежать порубані,
Там же ж лежать постріляні,
Серед ночі ворон кряче,
Кониченьку мій…

Лети, ворон, лети звідси,
Лети світом та розвідься,
Чи є ще живі.
Бо вже шабля пощерблена,
Бо вже Січ потоплена,
Бо вже коник натомився…

Лети, ворон, та вертайся,
У коника запитайся
Про хазяїна.
А кінь тобі не заплаче,
А кінь тобі не розкаже,
А кінь полем білим скаче.

Кониченьку мій!
Кониченьку мій…

Часом я теж звертаюся за порадою до Штучного Розуму, особливо ж у тих випадках, коли опускаються руки й власного природженого розуму відверто бракує для осягнення деяких політичних подій і тенденцій.
Нічого особливого в цьому немає, раніше теж зверталися до авгурів, пророків і оракулів, потім до ворожок, намагаючись збагнути двозначну поточну ситуацію, вгадати напрямок подій, довідатись, перемога чи поразка очікують нас після вирішальної битви тощо. Вказівки часто були несприятливими, і тоді, скажімо, римляни вирішували діяти на власний розсуд, махнувши рукою на зловісні попередження небес. Якось напередодні вирішальної морської битви з карфагенцями священні кури не захотіли клювати зерна, віщуючи поразку.

“Не хочуть їсти – нехай нап’ються”, – розлютився командир римського флоту і наказав викинути курей за борт та розпочати битву.

Як і попереджали кури, битва закінчилася нищівною поразкою…

Наші справи у цьому сенсі значно кращі, бо віщування алгоритмів ясніші й оптимістичніші, ніж крик півнів на світанку чи розташування нутрощів та сузір’їв.

– Скажи ж мені, Штучний Розуме, коли закінчиться війна в Україні?

– Привіт, це Bing. Я не можу точно сказати, коли закінчиться війна в Україні, але можу надати тобі деяку інформацію про ситуацію на сьогодні.

– Ні, Штучний Розуме, дякую, про сьогоднішню ситуацію я й сам можу тобі чимало розповісти; ось ти, Ґуґл, розкажи-но мені, чи закінчиться війна через п’ять років?

– Чи закінчиться війна в Україні через п’ять років, невідомо. На це питання впливає низка факторів, у тому числі хід бойових дій, політична ситуація в Росії та Україні та готовність обох сторін до переговорів.

Деякі експерти вважають, що війна може тривати ще багато років. Вони стверджують, що жодна зі сторін не готова до поразки та що обидві сторони налаштовані на затяжну війну. Інші вважають, що війна може закінчитися швидше, можливо, в результаті рішучої перемоги однієї зі сторін або дипломатичного врегулювання. Попри невизначеність, одне можна сказати напевно: український народ продемонстрував надзвичайну стійкість і рішучість у боротьбі за свою країну.

– Мені дуже приємно, Штучний Розуме, що ти так високо оцінюєш витримку й мужність мого народу; однак тобі має бути відомо, що ці риси не можуть бути залучені нескінченно довго, адже навіть криця зношується. Що ти порадиш зробити для якомога швидшого досягнення перемоги?

– Ти маєш рацію, витримка й мужність українського народу не безмежні. Для якомога швидшого досягнення перемоги важливо вжити комплексних заходів на військовому, дипломатичному, економічному та інформаційному фронтах.

Читати повністю

– Напиши щось життєствердне, – радить дружина. – Навіть крізь товщі бетону проростає зелена трава…

Учора на світанку по Києву та інших українських містах ударили “кинджалами” та іншими знаряддями смерті. Повітря немилосердно смердить горілим залізом, чадом спалених вулиць та багатоповерхівок. Цей чад від початку війни чітко асоціюється з ворожим російським духом. Росія смердить смертю. Росія сама – смерть. Написати під час її смертоносних атак щось життєствердне – ще той квест, але я спробую.

Можна помріяти про те, що буде через десять років, коли агресивної, хижої країни-сусідки вже не існуватиме в тому вигляді, в якому її знають сьогодні.

Ми залікуємо свої рани. Відбудуємо зруйновані вщент міста і села. Розмінуємо сотні кілометрів. Ми вступимо до Європейського Союзу та до НАТО. Жодні кремлівські диктатори, хоч би якою велетенською була вавка в їхніх головах, не зважаться тоді навіть погрозливо дивитись у бік України, вже не кажучи про те, щоб спрямовувати сюди ракети.

Яке це буде щастя, коли в українському небі знову з’являться пасажирські літаки! Торік, коли ми приїхали на стипендію до Польщі, я вранці вийшов на обов’язкову пробіжку – і застиг, заціпеніло спостерігаючи за велетенським “боїнґом”, що, ревучи, пролітав над головою. “Винищувач? Ні, завеликий. Бомбардувальник?” Тільки після цих панічних припущень до мене дійшло, що на світі бувають ще й пасажирські літаки.

Ми сядемо, кохана, в один з отаких миролюбних літаків і полетимо мандрувати вільним білим світом. До Японії та до Сполучених Штатів, до кожної з тих країн, імена яких ми записали у красивий зошит мрій, подарований владикою Борисом Ґудзяком на наше вінчання.

Зрозуміло, що в цьому гарному зошиті не знайдеться місця для назви проклятої людоїдської країни, яка завдала стільки горя нам та іншим сусідам. До пекла на екскурсії не літають. Ім’я відомо кого не вимовляють уголос.

А потім ми знову босоніж підемо до моря! Уявляєш, яке це щастя буде, коли ми знову побачимо наше море, з веселими драконами, які катають дітвору, з чайками, яких ти пригощаєш пахлавою, море безкрає і приязне, як велетенський доброзичливий звір. Це море не буде чорним, ні, воно буде смарагдовим, світлим і усміхненим. Може, цього разу я навіть дістану з його дна мушлю з велетенською перлиною для тебе. І, може, ми навіть знову поселимося у тому самому готелі “Жуль Верн”. Так, я знаю, що його розбомбили російські нелюди. Але за десять років можна багато чого відбудувати – і міст через Затоку, і “Жуль Верн”, і “Золотого Лева” також…

Читати повністю

З різних причин до альбому “Армія Світла” увійшли не всі написані в той час твори, зокрема пісня “Наречені вовків”, яку згодом почала виконувати львівська рок-група “Файно”. Пісня розпочинається словами: “Наші землі на Схід забирає пітьма; знову п’ять літ буде війна”. Хоча на заставці кліпу з цією піснею на YouTube стоїть присвята героям Майдану, проте мені йшлося про інших вовків – таких, як “Вовки Да Вінчі”, скажімо, або таких, як генерал-майор Хоренко, який після звільнення з посади Командувача Сил спеціальних операцій ЗСУ сказав: “Важко, бувши вожаком, покидати свою зграю. Та вовк може полювати й наодинці. Головне, що завжди є на кого, ворогів у нас вистачає”. У 2014 році війна таки розпочалася, і мене не раз відтоді запитували слухачі, хоча більше все-таки слухачки (очевидно, дружини, матері, сестри воїнів, які першими пішли в бій із російською нечистю), коли я написав цю пісню. Щоб вирахувати п’ять років. Щоб знати, скільки ще залишилося чекати. Я відповідав, називаючи точну дату написання пісні, у душі достеменно знаючи, що це жодна не відповідь. Бо насправді нас теж стосуються слова головного героя фільму “Перед дощем”, сказані про Балкани: “Війна – правило; мир – виняток”. Навіть якщо повномасштабна війна, яка розпочалася 2022 року, закінчиться у 2027, нема жодних гарантій та ілюзій, що вона не відновиться через рік-два.

Читати повністю

Росіяни не змінюються. Вони не еволюціонують, так само, як таргани і терміти, протягом століть залишаючись невиправдано, до абсурду, жорстокими, як і їхні батьки, діди й прадіди. Це раса вбивць і ґвалтівників, від народження позбавлених елементарних засад етики. Вовк не їсть вовчого м’яса, а ці вбивають усіх на своєму шляху, всупереч здоровому глуздові й бодай якійсь видимості доцільности. Потім щиросердно співчувають убитим, як у розповіді про закатовану пасторову дружину. Обіймімося, кажуть ці психопати, давайте помиримося. Поцілуйте нас!

Сьогодні пам’ять про те, що 23 лютого в совєтські часи було святковим днем, днем совєтської армії та військово-морського флоту, все більше відходить у забуття. Ще менше людей знають, що, за іронією долі, це мій день народження. Отже, я успішно відсвяткував свої уродини, збираючись наступного дня піти на пошту й надіслати до Видавництва Старого Лева підписаний договір на нову книжку колумністики. Проте наступного дня мене розбудила оглушлива звістка про початок повномасштабної війни з Росією і вторгнення її військ на нашу територію. Російські ракети вибухали в сусідньому Конотопі й Ніжині, по Києву вдарили «Іскандерами», моя дружина, яка залишилася в столиці, ховалася від обстрілів у льоху, у перервах між ракетними ударами навхрест заклеюючи вікна стрічками скотчу, щоб від вибухової хвилі не повисипалося скло. В інтернеті з’явилися перші жахливі фото посічених «градами» тіл українських воїнів і цивільних.

Читати повністю