Крайній ліворуч – Костянтин Москалець. 1982 рік.

Сьогодні чимало авторів блогів розпочинають пости присягою

Присягаю, що все написане правда, і я писав це без використання алгоритмів. Присягаю, що ці слова написав я, а не штучний інтелект. Присягаю, що всі слова, які будь-коли будуть написані в цьому блозі, походитимуть від людини, якій начхати на штучний інтелект. І далі в такому ж дусі.

Тож не дивно, що коли у вас творчий корок, ступор або блок і ви звертаєтеся по допомогу до якого-небудь DeepSeek, він, недовго думаючи, і собі розпочинає текст сакраментальною фразою: “Ви не повірите, але все подальше було написане людиною“. А потім, наче зауваживши вашу легку спантеличеність, додає: “…однак задля перевірки граматики та вдосконалення стилю ця людина подеколи зверталася до штучного інтелекту“.

Перш ніж ви прочитали та зрозуміли все вищесказане, штучний інтелект встиг настворювати таку кількість умовно читабельних, а місцями й справді цікавих символів з пробілами, якої не спроможуться створити протягом 2025 року всі українські графомани разом узяті (а в нас їх немало).

Нюанс письменницької надії полягає в тому, що найнестерпніший український (і німецький, і американський теж) графоман має кілька неоціненних переваг, навіки недосяжних для штучного інтелекту: співчуття, власну пам’ять, здатність втомлюватися писати, нестерпний часом досвід людського існування.

Читайте також: Полум’я відігріє пам’ять

Досвід не обов’язково складається зі слів, і часто його взагалі неможливо пояснити за посередництвом символів із пробілами. Тільки на мигах. Або тільки мовчки посміхаючись. Цей досвід поєднує нас з усіма людьми, які будь-коли мешкали на планеті Земля. Досвід смаку й запаху свіжоспеченого хліба. Або досвід несмаку, коли натрапляєш на незліченну кількість матюків у цілком начебто шанованих виданнях та в начебто притомних авторів. І навіть у деяких, за перепрошенням, президентів. Іще можна згадати екстатичний досвід сп’яніння від легкого вина або від поцілунку коханої. Досвід гарячої крові, яка спазматично бурхає з відкритої рани і яку негайно треба спинити. У штучного інтелекту немає крові. Це тільки мовна модель. І вона не вміє німувати від горя або кричати від розпачу.

Я вкотре переглядаю “Апокаліпто” Мела Ґібсона, де людолови женуться за Лапою Ягуара, паралельно занурюючись у спогади, послужливо зняті з найдальшої полиці незрадливою пам’яттю. Це не та неозора пам’ять, яку має вмістилище штучного інтелекту. Вона вповні собі обмежена, у неї є початок і за скількись там років буде кінець. Але вона жива й емоційна, часом примушує плакати, часом – каятись, інколи жартує або викидає такі коники, про які штучний інтелект і мріяти не сміє. Пам’ять людини, пам’ять досвіду, пам’ять опіків і насолод, жаху і блаженства. Ваша пам’ять така ж, дорогі мої читачі.

Читайте також: Магія повсякденного життя

Роту підняли по тривозі. Поруч з озером, де будували радар, спалахнула велетенська пожежа. Один із солдатів, які охороняли привезену апаратуру (а вона коштувала мільйони), втік. Можливо, пожежа сталася через необачно кинутий ним недопалок, і хлопець злякався відповідальності. А може, йому допекли знущання “дідів”, із якими разом ходив у караул, і він, захопивши автомат Калашникова, вирішив тікати додому. Нам теж роздали зброю й набої, посадили у вантажівки й повезли в сопки (все це діялося в Казахстані). Наказ був шукати й спіймати втікача, в разі збройного спротиву – відкривати вогонь на ураження.

Десь за годину, коли у фляжках вже закінчувався напій із верблюжої колючки, ми з Кабаном помітили його в тремтінні спекотного марева. Він крокував, ми бігли. Тепер він став нашою здобиччю, нашим зайцем, сайгаком і сенсом життя! Ми спіймаємо втікача, приведемо до верховних жерців, які, обмазавши невдаху кольоровою глиною та вапном, принесуть його в жертву кровожерному богу Кукулькану… чи пак Брєжнєву, чи хто там іще із кремлівських божищ тоді був на чергуванні. А нам дадуть нагороду, може, навіть відпустку! Відпустки з озера Балхаш давали вкрай рідко, тож гнатися було за чим.

– Ляж, – раптом сказав Кабан, і, сам упавши на крем’яхи, щосили потягнув мене за полу гімнастерки.

– Ти чого?! – впав я поруч. – Утече ж!

– А якби це був ти?

Я не знав, що відповісти. Гадаю, штучний інтелект теж завис би. У нього немає досвіду власного “я”, як би він, отже, міг поставити себе на місце “я” іншого? Я майже ніколи не тікав від обов’язку, не косив від армії, як дехто з моїх однолітків. Гуляти – так гуляти, стріляти – так стріляти. Але ясно, що в мене теж були свої промахи або прогріхи, внаслідок яких хтось інший мав прикривати потім мій, висловлюючись високим стилем, зад. Керуючись розумінням і співчуттям, притаманним людині. Я лежав, спливаючи потом, на сорокаградусній спеці, попереду височіла Синя гора, з якої розпочиналися пошуки, я тоскно дивився сюди, у XXI століття, гинучи від спраги, намагаючись зрозуміти сам, а потім пояснити вам, прийдешнім (саме того року народилася моя майбутня дружина), що мить людської слабкості може виявитися миттю її спасіння. Що не кожну здобич треба наздоганяти. І не всі накази треба виконувати, бо ми не машини, а отже, не раби.

Читайте також: Похвала мужності

Машини виконають усе, якщо не поламаються від надмірної старанності. Натомість справжній воїн відведе дуло автомата. Ми з Кабаном – від голови дезертира. А той американський морпіх – від голови афганської жінки. “Marines don’t do that”. Тому що справжні воїни мають свій кодекс честі, який не конче повинен збігатися з армійськими статутами. Тому що в мить такої рятівної для когось відмови людина найбільше може наблизитися до свого Образу і Подоби.

Ми відпустили того хлопця. Ввечері повернулися до казарми, наступного дня заступили на бойове чергування. Потім стало відомо, що дорогою втікач викинув автомат. І добрів аж до Гульшату, невеличкого населеного пункту за тринадцять кілометрів від нашого засекреченого містечка. Йому вдалося сісти на поїзд і доїхати аж до Караганди, де блукача врешті спіймали, судили й віддали в дисциплінарний батальйон, де, як говорить сама назва цього батальйону, йому довелося декілька років ретельно вивчати дисципліну. Але мука того нещасливого хлопця була не на нашій із Кабаном совісті. Хоча чого гріха таїти, ми ще не раз зітхали, згадуючи про втрачену відпустку. Але у штучного інтелекту он теж відпусток не буває. Ані запаморочливо п’янких збоїв операційної системи, які по-іншому називаються вчинками милосердя до ближнього. Отже, те, що ви щойно прочитали, було від початку до кінця написано, присягаю, людиною.

Вперше опубліковано в Еспресо

Тільки тоді, у напівпорожньому храмі, де Пахельбель тихо грав на органі, до мене дійшло значення картин, які зустрічали нас на кожному кроці. Пари цілувалися, святкуючи свій порятунок від вогненних смерчів і смертоносних вибухів, саме так дякуючи за дар життя, благословляючи можливість зустрітися з коханими, обійняти їх, живих і неушкоджених, із любов’ю зазирнути в найдорожчі на світі карі (або сірі, або блакитні) очі. Пекло вибухів відлунало, перестали вити сирени й настрашені пси, залишилася тільки чиста тиша недільного дня, святкового дня, дня життя.

Так багато людей не дочекалися цього просвітку! І тому екзистенційне амарето поцілунків злегка гірчило, нагадуючи про безповоротні втрати. Так, і про того чоловіка у Львові, що водномить залишився без дружини й трьох доньок. І про ті осиротілі родини із Сум. І про ту маму з трьома дітьми із Кривого Рогу; і про Марію з Києва, до якої дрон залетів у кімнату… Це вона могла б стояти сьогодні на зупинці й цілуватися зі своїм хлопцем!

На тлі страхітливих подій теперішньої війни питання про сенс життя здається надто великою – і необов’язковою – розкішшю. Ми, ті, хто пережив черговий обстріл, не запитуємо про сенс життя. Ми тільки дякуємо за нього, за саме життя. Хто як уміє. Поцілунками, молитвами, картинами, віршами, народженням і вихованням нових дітей. Там Катруся годує маленького Северина, а там Павло везе на прогулянку у візочку крихітного Олеся, якому тільки декілька днів – і саме там, тобто тут, під прицілом російських операторів БПЛА, під акомпанемент гадючого свисту ракет зникають “прокляті” питання, конфлікти між поколіннями та сімейні чвари, саме тут зримо абсурдною стає сартрівська фраза про те, що “пекло – це інші”.

Пекло – це не анонімні інші, це конкретні російські солдати й командири, пекло – це Путін, що, як Саурон, зирить із всевидющої кремлівської вежі, прагнучи зітнути ще більше голів українських дітей та їхніх захисників, пекло – це путінські радники й ідеологи.

Один із них, надихнувшись нещодавнім приходом Трампа до влади, заявив дослівно таке: “Безкомпромісна позиція Росії щодо повної інтеграції України у свою сферу є геополітичним імперативом, зумовленим екзистенційною необхідністю, а не експансіоністськими амбіціями, і має бути чітко донесена до західних лідерів, таких як Трамп, щоб уникнути катастрофічних непорозумінь. Коли ми говоримо, що вся Україна має бути частиною єдиного російського простору, ми не висуваємо надмірно екстремальних вимог. Це не максималізм. Нинішній стан України несумісний з самим існуванням Росії. Тому переговори з Трампом щодо України з нашого боку будуть вестися наступним чином: Україна – наша, все інше – предмет переговорів. (…) Україна – це Росія”.

Брешеш, людоморе. Україна – це Україна. Україна – це ми, вцілілі. І навіть якщо нас залишиться зовсім мало, ми ніколи не станемо вашими. Сонце листопада, якого вже не побачать убиті Росією, останнє листя, що тріпотить на вітрі, пахощі кави, смак тірамісу, прості життєві радощі свідчать проти вас і проти вашого сатанинського задуму. Ви нас не подолаєте. Ви нас не візьмете живими.

– День поцілунків, яке гарне свято! – кажу, виходячи з храму, обіймаючи своє щастя і цілуючи в розкриті губи.

Читати повністю