Прощаючись із осінню. Подяки жертводавцям


Осінь закінчується, все, що недавно було золотим і багряним, кличучи в небесну високість, тепер поволі дотліває долі.

20251010_165456 (1)

Хочу подякувати моїм дорогим жертводавцям, усім, хто за висловом одного з них, В’ячеслава Федченкова, влаштував мені “народну пенсію”. Думаю всіма ними керувало одне почуття, стисло висловлене Сергієм Шельпуком у коментарях до фінансових крапельниць, які й цієї осені не дали вашому Сенсею протягнути ноги від голоду й холоду: “Дякую Вам за тексти і пісні! Хай все у вас буде добре!”

Можу тільки сказати навзаєм від усього серця –

БЕЗМЕЖНО ВДЯЧНИЙ ВАМ:

▪ Сергій Шельпук

▪ В’ячеслав Федченков

▪ Дмитро Безвербний

▪ Віктор Морозов

▪ І. Брик

▪ Катерина Закревська

▪ Д. Кальной

▪ Д. Шандра

* * *

Падали тихі сніжинки на чорну, спустошену землю,

Рік нещасливий ішов безвісти, на вигнання,

Ми неквапливо пили вино молоде, золотисте,

Добре горіла сосна, тішачи тіло теплом.

Ми говорили про вічність, цитуючи давніх поетів,

Слухали вражено нас речі знайомі, прості,

І уявляли й собі небесне засніжене Царство,

І шкодували, що там місця для них не було.

Любі і віддані речі! Ми раптом відчули цю ту́гу,

Цю невимовну печаль бідних, малих служників, –

Лампи, що світло несла крізь ночі безмежні, безсонні,

Посуду, що пригощав скромною стравою нас.

Гірко дивилися книги, яких ми не зможем забрати,

І на гітарі струна тріснула саме в цю мить.

Глянули ми за вікно – там темінь буяла нестерпна;

Речі вже знали про рай – і залишалися тут.

І зостався я сам, а зі мною собаки та вірші


собаки

…Раптом зірвавшись на поклик, не чутний нікому,

землю покинувши ту, що батьки називали вітчизною,

літо покинувши те, що усі найчорнішим назвали,

довго ідуть, своєї вітчизни та літа шукаючи;

дощ настигає і втома, та ніхто не ховається –

може,

це скрапує наша вітчизна,

Літа Господнього бризки.

Чорні дощі обмиють пилюку і з тебе, дарма

що вони не з твоєї землі; зупинилося все,

злива легка і заклична, кликати треба лиш тих,

що нас запросити не зможуть ніколи, смертні істоти,

обирати лиш тих, що не зрадять і в смерті.

І зостався я сам, а зі мною собаки та вірші.


А потому – коли ми збагнули ув’язнення власне,

почали малювати його на піщаних дорогах лісів,

нас ніхто зрозуміти не міг, хоча мова була і одна,

та до чого тут мова – собаки свій камінь нестимуть у серпень,

а може, і далі, до оселі майстрів,

що вночі до Орлового озера сиплють небесну поживу,

на світанку зникає вона і вода стає світло-рожева,

і розплющують очі тендітні принцеси лілеї,

Сестри Лілеї,

і рибу найпершу у дзьобі несе сапфіровий птах,

Брат Зимородок, Рибалка-Король…

(З поеми “Періоди”)

Ностальгійна розмова. Львів, 31 травня о 17:00


1080×1080_6

 

Цей дивовижно божественний Бах! Ця свобода, яка приносить пощаду навіть ницому і грішному; через Баха розумієш і приймаєш Бога ліпше, ніж через усі блискучі і стрункі пояснення Кузанського; хоча проводити подібні аналогії неабияке, мабуть, глупство. Ритм і гармонія, барви і пахощі, смак свіжих осінніх яблук, налитих ущерть світлом і соком; який доречний, необхідний штрих до моєї Гри в Амстердам, — бо ж тамтешні собори, лінії каналів і сама бруківка просякнуті тишею і Бахом. Я давно там не був; і, читаючи у спогадах про Андрія Тарковського, що ностальгія переслідувала його ціле життя, я добре розумію, про яку саме тугу і про яку батьківщину йдеться; Тарковський так само був зачарований Бахом, старою Європою, тим, чого я не можу назвати одним словом. Білосніжні квіти, червоне вино у кришталевих келихах, сніг і каміння, легкість і свобода.

 

 

Нічого не знаю, і це добре, тому що знати — зле, знати — гріх, знати — неволя. Ми неправильно читали книжки — ми хотіли якомога більше довідатися, дізнатися, насититися; а треба було читати і писати їх так, як ми слухаємо музику або співаємо; адже ми слухаємо музику не для того, щоб про щось довідатися, ми співаємо не для того, щоб про щось повідомити; слухаючи і виконуючи музику, ми граємо в найкращу, найшляхетнішу Гру, тобто безпосередньо виконуємо те, задля чого, можливо, нас створив Бог; принаймні так вважає серце.

“Келія Чайної Троянди”, З листопада 1989 року

 

Подяки весняним жертводавцям


20250507_180136 (1)

Фрагмент скопаного мною у травні городу біля Келії Чайної Троянди. Кожен повинен плекати свій сад.

* * *
Минає весна!
Плачуть птахи, і в риб
на очах — сльози.

Мацуо Басьо

***

Хочу від усього серця подякувати своїм жертводавцям, які протягом весни надіслали мені допомогу через реквізити, вказані на цьому блозі.

Насамперед моє “спасибі” стосується тих, хто неодноразово надсилає допомогу – В’ячеслава Федченкова, Дмитра Шандри і Дмитра Безвербного; зараз ці хлопці служать у війську і я щодня прошу Божої опіки та захисту для них.

А ще хочу подякувати ось цим людям:

  • О. Супрун (підозрюю, що це наша дорога Білочка з Твіттера)
  • Людмила Шевченко (також давня приятелька із Твіттера, чудово знає – і викладає – латинську мову)
  • Антон Тихомиров
  • Марина Ткаченко (теж неодноразові пожертви)
  • В. Федюк
  • Максим Мельник (одна з найщедріших пожертв цього року вкупі з теплими словами про мої книги).

Звичайно, якби була пенсія, я би прибрав ці реквізити для пожертв. Але пенсії не передбачається, тому вдячний вам дослівно за кожну гривню.

Нехай ці гривні повернуться вам сторицею, у вигляді злив євро та доларів!

Живемо далі.

Щоденник як спосіб буття


Радий запросити своїх читачів на презентацію нового видання “Келії Чайної Троянди”, яка відбудеться 25 квітня 2025 р. на ВДНГ, Павільйон 1, зал 2 о 18:00. Будемо говорити з Євгенієм Стасіневичем про те, як правильно пити чай і милуватися білими айстрами. Приходьте!