У мого давнього приятеля Івана Малковича, який цими днями святкує своє перше 60-ліття, чимало творчих іпостасей і амплуа.
Чи не найбільше він відомий широкому загалу як успішний книговидавець блискуче оформленої дитячої літератури, як засновник чудової серії «Українська поетична антологія», публікатор багатьох відомих і призабутих прозаїків XX століття й урешті як першодрукар легендарного «Гаррі Поттера», конгеніально перекладеного Віктором Морозовим.
Для значно вужчого кола професійних естетів Іван Малкович — тонкий лірик із бездоганним смаком і глибокими філософськими рефлексіями. Цінуючи та шануючи книговидавничу, популяризаторську, педагогічну, ба навіть скрипальську ідентичності Малковича, я все-таки теж належу до тих, для кого він передусім поет, один з найкращих у сучасній українській літературі.
Важко вказати на якусь типологічно споріднену постать, бо, перебравши, мов кульки поетичної вервиці, імена Рільке, Целана, Антонича, Тараса Мельничука, ми розуміємо, що Малкович надто інакший, надто унікальний, надто подібний на себе, щоб бути подібним ще й на когось іншого.
Звичайно, в його віршах, як і у творах кожного поета, можна знайти чимало відлунь та алюзій зі сторонніх поетичних джерел, як-от ця, скажімо, відверта апеляція до стилістичної фігури Антонича: «мов равликів сто в палахкучих хатках» або впізнавані рільківські нотки в «Пташиній елегії» чи «Намарних людях». Однак загальний художнього обрис його поетичного тексту надто сингулярний, надто, сказати б, ідіоматичний, непіддаваний перекладу на інші стилістичні й дискурсивні практики.
Постать поета — як неперекладна й неусувна постать верби над рікою, без якої неможливо уявити цілісного краєвиду. Вона схожа на багатошаровий і багатосмисловий, проте один-єдиний ієрогліф, що означає притаманні йому єдиному змісти. І це насамперед далека країна дитинства, ностальгійно щемка Гуцульщина серця, з якої та з якою прийшов до нас Малкович у ранніх 1980-х, довірливо відкриваючи діамантові поклади слова й неповторного світобачення. Йому щасливо вдалося уникнути етнографічної вузькості локальної говірки та колориту, що неминуче звужувало б рецептивну аудиторію поета.
Костянтин Москалець 