Люблю ці кулі, які міняться різними кольорами у грудневих київських сутінках неподалік від Костьольної, нагадуючи мені слова пророка:
Прийдіть, і будемо правуватися, говорить Господь: коли ваші гріхи будуть як кармазин, стануть білі, мов сніг; якщо будуть червоні, немов багряниця, то стануть мов вовна вони. (Ісая 1:18)
Перша чверть XXI століття, колонізація Марса, штучний інтелект, меткі ракети і дрони…
Дрони, власне.
Сидимо без електрики (вкрай жорсткий графік відключень – 3 години зі світлом, 6 – без). І без води. Вже не кажучи про інші цуда науки та техніки. На щастя, є мобільний зв’язок і сякий-такий інтернет, завдяки чому була змога послухати трансляцію Святої Літургії (сьогодні – чудової) з Городка.
Читаю зі смартфона розмови з кардиналом Сарою (“The Day Is Now Far Spent”).
День уже похилився.
“Коли вони наблизилися до села, куди йшли, Ісус удав, що хоче простувати далі. Вони ж наполягали, кажучи: “Зостанься з нами, бо вже надвечір, і день уже похилився.” І він увійшов, щоб зостатись”.
Залишайся з нами, Господи, бо настає вечір і вже день добігає кінця.
Залишайся з нами, коли огорне нас ніч муки і тривоги, ніч сумнівів і спокус, ніч убогості і поразки, ніч самотності, ніч хвороби і страждання, ніч гіркої смерті.
І Він увійшов, щоб зостатись.
Вітер сади гойдає, милує, непокоїть.
Світлом холодним світить ве́рвиця під рукою.
Краплі доопадають, галки позамовкали,
Люди пішли додому, двері позамикали.
Наче й не жаль нічого в сутінках після зливи –
Сливи цвітуть і можна мокнути разом з ними.
Серед імли і піни є незворушні стіни –
Келія, трохи чаю в заварничку із Хіни.
Багатьох із цих мучеників, канонізованих святим згодом Іваном Павлом II, я знаю на ім’я, багатьох упізнаю на зображеннях, твори декого з них, як-от владики Григорія Хомишина, я уважно читаю і перечитую. Свого часу вінчаючи нас із дружиною у київському храмі святого Василія Великого владика Борис Ґудзяк серед іншого подарував нам ікону з образами греко-католицьких новомучеників. Серед них є блаженний Григорій Хомишин, серед них і священномученик, надзвичайно близький моєму серцю, блаженний Олексій Зарицький, якого називають душпастирем Сходу через його пастирське служіння на Уралі, в Сибіру, у Казахстані…
Казахстан, аякже. Сорок два градуси спеки влітку, сорок два морозу – взимку. Вухо, обморожене першої моєї армійської зими в Казахстані так і не відійшло донині, миттю реагуючи на холод. Інші травми також полишалися зі мною, вони вже нікуди не дінуться до смерті. Через ту службу я й досі цікавлюся новинами з Казахстану, зокрема життям його католицької громади. Яким же було моє здивування, коли, читаючи нещодавно видану книгу розмов із казахстанським єпископом Атаназієм Шнайдером “ChristusVincit”, я натрапив там на напрочуд теплі спогади і сповнені шанобливості відгуки якраз про Олексія Зарицького! Шнайдерові батьки влаштовували підпільні зустрічі з нашим священномучеником, під час яких він сповідав і причащав позбавлених релігійної опіки людей, переселенців і засланих на тривалі терміни, нехтуючи можливим арештом, часто не маючи часу ні на обід, ані на сон. Родина Шнайдера емігрувала із СРСР у 1973 році, він успішно закінчив німецьку школу, семінарію в Римі, був священником у Бразилії, залагоджуючи, зокрема, руйнівні для релігійного життя наслідки “теології визволення”, що потоптом пройшла по численних бразильських парафіях. Якось до молодого Шнайдера звернувся карагандинський єпископ із питанням, чи не забув він російську мову. Мову Шнайдер пам’ятав, тож погодився – спочатку на шість тижнів, а згодом виявилося, що донині – служити й викладати в Казахстані. До сліз зворушує це місце в його спогадах, що стосується покликання до служіння на Сході: “Я раптом зрозумів, що блаженний отець Олексій Зарицький, який благословив мене, коли я мав усього один рік життя, а він правив Месу в нашому домі, і якого врятувала моя мати, помер у Караганді. І отець Павловскіс, що вділив мені Перше Причастя, також був ув’язнений у цьому місті. І Провидіння посилало мене туди, щоб я учив священиків. Мене надзвичайно зворушив цей знак Божого Промислу”.
Коли ти прокидаєшся до життя в тоталітарній державі, сповнений сил, завзяття й бажання творити, то одного небуденного дня неодмінно мусиш помітити, що місця для тебе – отакого, який ти є, – законами й устроєм цієї держави не передбачено.
Ба більше, саме таких, як ти, вона прагне витіснити з усіх полів, де можлива самореалізація, випхати на якомога віддаленіші суспільні маргінеси і якщо не ліквідувати, що вона охоче робила за тридцять літ до твого народження, то принаймні ізолювати, заручившись добре організованим остракізмом відповідно обробленої громадської думки.
Ясно, що така життєва увертюра тобі не зовсім до смаку. «Краще б тебе взагалі не було на цьому, нашому світі», – міркує держава, яку князь світу цього й заснував. У погляді, яким дивиться на тебе класний керівник, запеклий комуніст, що самозабутньо горлає «Інтернаціонал» на урочистостях, присвячених дню народження Леніна і Великій жовтневій соціалістичній революції, неприхована огида плавно переходить у невдавану ненависть. Ти вже знаєш, що першим революціонером був Сатана, який намагався похитнути життєвий лад, заснований Богом. Знаєш також, що першим контрреволюціонером став Ісус Христос, який Своєю смертю порятував усе людство від демонічних сил і влад, тоталітарних зокрема. Тому відмовляєшся співати «Інтернаціонал» і йдеш чинити контрреволюцію.
Читати текст повністю
Костянтин Москалець 