Бути н е п о т р і б н и м — такою є троянда, таким став Бог. Класичні зразки дисфункціональності і асоціальності: Бог, троянда; треба брати з них приклад. Бути трояндою-для-себе і трояндою-в-собі. Дух і досі є там, досі або ж знову, переховуючись від плебейських демократичних витівок і фольклорних збочень профана. Там вічно падає значущий сніг, який є вічною красою осмисленості, і та краса вкриває всі бруди, всі несправедливості, нещастя і трагедії, бо сніг сам трагічний у своїй приреченості тут. Сполохи на мить вихоплюють з пітьми тендітне, вутле і незламне, вічно юне і вічно приречене, висвітлюють доцільність граційності і вроджену віру, вроджене знання, сніги, сніги, сніги, туман, вежу, межу, кров дикого звіра, запах свіжої хвої, полум’я свічок, відображене у чарах з вином. На єдину мить сполохи висвітлюють вчення Епікура і багатство католицької меси, осінь середньовіччя і худе обличчя Кузанця, канали Амстердама, книги і лютні, відшукану батьківщину і здобутий нарешті час. Ця мить єдина, але ти встигнеш побачити і вже ніколи не забути срібного хреста, снігу, який тане на темновишневих трояндах біля розчиненого вікна, вузького і високого, червону цеглу муру. Ти встигнеш запам’ятати і вже ніколи не забути, що ми повернемося до нашого Краю, до чистоти вранішніх снігів, що ми повернемо собі наші небесні маєтки, наші бібліотеки і коштовності, силу нашу, легкість і радість — повернемо. Джерела цієї свободи — в нікомуненалежності. Я не належу нікому, крім свого Краю і свого правдивого «я». Кожен відхід, кожна зрада цих двох викликають страх, втрату сили, відчуваються як занечищеність, добровільне запроданство в рабство тутешньому князеві і визнання цього рабства за належний стан самості. Ця троянда — нікому, за словами Пауля Целана.

І тоді на допомогу прийшов дзен – не цей, поширений у соціальних мережах, схожий на м’яку іграшку, з якою затишно засинати, а жорсткий, незатишний і колючий, дзен, від якого неможливо не прокинутись. Це підйом із ліжка о четвертій ранку. Це чотирнадцять годин сидіння у медитації дзадзен щодня. І, відповідно, дикий біль у ногах та спині. Це відсутність ритуальних служб і співів, за які розум міг би схопитися як за знайомий та безпечний поручень. Це наполеглива і тривала фізична робота. (Як тут не згадати давнє християнське правило Laborare est orare – “Трудитися – це молитися”). І збирання милостині. І просвітлення, якщо поталанить. Але про це не треба говорити. І думати теж не треба: “Відкладіть убік роботу вашого інтелекту, волі та свідомості. Перестаньте розглядати речі за допомогою пам’яті, уяви та споглядання. Не намагайтеся стати Буддою“.

Не можна виключати того, що завтра ми можемо зазнати поразки, що навесні Кремль розпочне широкомасштабний наступ в Україні і, за недостатньої підтримки Києва з боку Заходу, розгромить українську армію до червня 2024 року, як пише про це таблоїд Bild та й не він один. Завтра ми можемо втратити все, як втратила все сім’я Шохаку Окумури, священника, співзасновника дзенської громади в США, відомого перекладача творів Догена та Кошо Учіями на англійську. Чи ми достатньо готові бути мужніми аж настільки? Чи ми вже готові піти жебрати? Чи вистачить у нас сили відшукати власний сенс життя в разі російської перемоги? І що вирішать наші гроші, коли ми або наші діти стоятимуть над розстрільною ямою? І який дзен допоможе нам не накласти на себе руки? Чи не повинні ми замислитися над глибшими та справжнішими речами, ніж ті, про які день і ніч самозабутньо воркують безвідповідальні політикани та містифікатори? І чи не повинні ми замислитися вже сьогодні?

Читати повністю

В одному з найвідоміших фільмів Крістофера Нолана «Початок» (2010) серед іншого обігрується мотив так званого тотема, речі, призначеної бути своєрідним якорем, зачепленим за ґрунт неспростовної реальності. Життя є сном, аякже, ця містка формула прийшла до нас іще з часів Кальдерона, який написав однойменну драму, вона легко запам’ятовується і не викликає заперечень, принаймні надто численних. Життя є сном, у який ми всі занурені, хто по коліна, хто з головою. Тому пам’ять про те, що сновидне життя – це ще не все життя, а повсякденна мана – ще не вся ява сповна видається незайвою, щоб не сказати обов’язковою для мандрівників, які простують крізь усвідомлені і не дуже сновидіння до беззаперечної реальності.

Тотемом може стати найнепримітніший, найзвичайніший предмет. У фільмі Нолана це мініатюрна металева дзиґа, гральна кістка, шахова фігура. Головна вимога полягає в тому, що до тотема не повинен доторкатися ніхто, за винятком його господаря; сторонні особи, вивчивши властивості тотема, можуть виготовити його копію і проникнути у ваші сни (не конче зі шляхетною метою) – або ж затягнути у сни власні.

Гадаю, кожен з нас так чи інакше схильний до «тотемізму», зображеного у фільмі Нолана. Талісмани, браслети і годинники, весь цей коштовний непотріб, що , назбируваний роками, чаїться у надрах шухляд старих комодів, у скринях і валізах на горищі або на балконі. Користуватися ним за призначенням уже неможливо, викинути на сміття – ще неможливіше, надто багато жаркої пам’яті і неповторних барв почуттів пов’язано з цими дрібницями, надто багато щемких забобонів і тремких надій. Навіть якщо забобони ті не справдилися жодного разу, а всі до одної надії виявилися оманливими.

Щоразу, повертаючись додому після тривалої відсутності, я першим ділом дістаю з чохла гітару. Цей інструмент якось подарував мені Олег Ярема, чудовий львівський гітарист, який разом із Віктором Морозовим записав і допоміг аранжувати пару десятків моїх пісень. Щоразу мене продовжує дивувати і, не побоюся щиросердого зізнання, зворушувати мало не до сліз те, що гітара тримає стрій. Беру акорд – а вона не фальшивить. Не довіряючи власним вухам, дістаю тюнер, скрупульозно перевіряю кожну струну – ну, так, мі-сі-соль-ре-ля-мі, все звучить належним чином, як і має бути. Можеш без зволікань починати грати старі пісні або тут-таки починати складати нові. Півроку минуло! Була багатосніжна зима з міцними морозами, а потім весняні зливи, а тоді зацвіли сливи і сині іриси. Де мене тільки не носило протягом цього часу, яких тільки криз і катастроф не відбулося у країні і на нашій найкращій з можливих планет! Яких тільки переворотів твого світу не сталося завдяки мандрам, зустрічам, сваркам і примиренням, усій різношерстій решті, з якої складаються переконливі й не зовсім сновидіння людського життя. А вона тихо й вірно очікувала свого часу у чохлі, наполегливо тримаючи правильний стрій, щомиті готова грати далі, щомиті готова знову бути носієм музики. Ця по-своєму відчайдушна і героїчна готовність бути, готовність продовжувати мелодію саме з тієї ноти, на якій ти закінчив гру півроку тому, часто нагадує мені розповідь Мартіна Гайдеґґера про його хатину у горах Шварцвальду. «Подеколи працю в горах доводиться досить надовго переривати – там, унизу, треба викладати, вести переговори, писати відгуки, їздити з доповідями. Але щойно я повертаюся нагору, у перші ж години весь світ колишніх питань знову зусібіч оточує мене в хатині і при цьому у тих самих словесних відбитках, у яких я залишив його», – писав філософ у «Творчому краєвиді».

Без цих надійних якорів – без гітари, без хатини у горах, врешті, без іграшкової металевої дзиґи – так легко загубитися у примарних світах неавтентичного існування, де всі – як один, і ніхто – як він сам. У світах, де правують чутки, плітки і обмови замість певних відомостей, де лиця міряють, як медичні маски, у світах, де забагато шумовиння пустопорожніх слів, а первісної тиші, з якої одної може народитися істинне Слово, взагалі не чути ніколи. Тому міцніше стискаймо свої чарівні тотеми, грифи гітар, кулькові ручки і хто там ще якими амулетами багатий, пробираючись крізь хаотичну плутанину віртуальних лабіринтів ілюзії до певного світла і надійного ґрунту реальності. Тільки при тому світлі зникають примари. Тільки на тому ґрунті життя перестає бути сном, стаючи самим собою.

У мене доволі широкі і різноманітні музичні уподобання, часом аж занадто. Так, скажімо, на прогулянках до міста, у метро і на пробіжках я слухаю виключно транс (psy-trance і uplifting, якщо бути точним). Торік довелося навіть попросити, щоб мені подарували нову картку пам’яті для смартфона, бо на старій весь улюблений транс уже не вміщався. Тепер, коли я відкриваю музичний плеєр з плейлістом «Весь транс», він показує, що тривалість моєї колекції складає 36 годин і 22 хвилини. Втім, місця на картці пам’яті поки що достатньо, тож, гадаю, до кінця року ця колекція розростеться ще на добу або дві безперервного ритмічного пульсування, рохкання, кудкудакання, феєричних вибухів та інших небуденних звуків і ритмів.

Але транс – це не єдиний фаворит. Мандруючи під час минулого карантину до Києва за допомогою сервісу BlaBlaCar, я почув у машині пісню HammAli & Navai «Де ти була» («Где ти била? С кем ти била? Я в под’єздах пел, еті песні пел, разним дурам пел – без разбора пел» і т. д.). Сказати, що пісня зачепила мене за живе – не сказати майже нічого. Заки ми доїхали до столиці, я встиг завантажити її на смартфон і прослухати разів зо п’ять. Водій ошелешено поглядав на мій транс і щосили тиснув на газ, тож доїхали ми того разу напрочуд швидко. Увірвавшись до хати, не ївши, не пивши, я обійняв дружину і видихнув щасливо: «Я тут ТАКУ пісню випадково почув!!! Слухай!!!» І примусив її прослухати неповторний шедевр HammAli & Navai від початку до кінця. Зайве уточнювати, що в моєї дружини, яка має значно скромніші музичні запити, очі були такими великими, якими вони не були ніколи за всі роки подружнього життя; хіба що тоді, коли я з не меншим захватом демонстрував їй пісню «Луна» Льоші Свіка, але це вже інша історія.

Це поки що все, що стосується моєї любові до легкої музики, трансу, репу і попси. Я добре знаю, яка пісня чіпляє і качає, а яка не чіплятиме й не качатиме за жодних обставин, скільки би років її не крутили на всіх каналах українського телебачення, і скільки би того чи того ракетного палива не було випито під її занудний акомпанемент. Власне, це навіть не знання, а якесь окреме, на позір виключно слухове, насправді ж цілокупне, синестезійне чуття об’єднаних у єдиному ритмі душі й тіла, які або кажуть «так! так! іще!», або ж відвертають очі і мовчки, заперечно хитають головою.

Не знаю, коли саме я полюбив класичну музику. Інколи здається, що це вроджена любов, от як мовна спроможність. Можливо, на цю любов якимось чином вплинуло те, що мій прадід по мамі був скрипалем і заробляв на життя, граючи по сільських весіллях, хоча я не впевнений, що він грав там твори Кореллі або Вівальді (втім, як знати). В кожному разі, моя мама теж обожнює класику, тож може бути, що це успадковане. Перший з-поміж моїх улюбленців-класиків аж ніяк не Льоша Свік, як ви вже, може, встигли подумати, а вельмишановний Йоганн Себастьян Бах. Я не раз описував у своїх творах, який могутній, якщо можна так сказати, релігієтворний і життєдайний вплив має на слухачів музика Баха. Для того, щоб бодай на одну – зате яку ж бо дорогоцінну – мить відчути присутність Бога і невипадковість кожного людського життя, вищий смисл його, зовсім не обов’язково (хоча бажано) перечитувати всю, припустімо, «Суму теології» Томи Аквінського або трактати Майстра Екгарта; достатньо прослухати одну з безсмертних бахівських кантат або, хоч це вже значно тяжче, «Страсті за Матвієм» чи бодай «Erbarme dich, mein Gott» із цих «Страстей», якою,між іншим, розпочинається геніальний, останній фільм так само залюбленого в музику Баха Андрія Тарковського «Жертвопринесення». Поруч із Бахом – інші «безсмертні», як величав їх у «Степовому вовку» Гессе – Бетховен, Моцарт, Гайдн, майже неозорий ряд. Безперечно, для прослуховування цієї музики потрібна особлива атмосфера і контекст, як для кожної медитації і молитви, вона буде вкрай недоречною під час задиханої і спітнілої пробіжки або на тряских українських автошляхах. Особисто я слухаю класику щосуботи ввечері, подеколи тихо жалкуючи, що ars longa, vita brevis, і всі ці повні зібрання творів одного прекрасного, чи й не зовсім, дня виявляться навіки недослуханими.

Ніби почувши ці потаємні побивання, у новорічну ніч хтось незримий і доброзичливий підкинув на одному з каналів у Telegram книгу Клеменсі Бертон-Хілл «Рік дива: класична музика на кожен день». Авторка сама скрипалька і ведуча музичної програми на BBC Radio 3; з теплим гумором вона подає стислий опис твору, який радить послухати, а також коротку біографічну довідку про кожного композитора. Позаяк на YouTube є практично всі згадані нею твори, я тепер розпочинаю свої дні з «дивовижної» п’ятихвилинки, слухаючи дійсно вартісні речі, яких або не чув перед цим, або не звернув на них належної уваги раніше, або елементарно встиг забути. Ясно, що всієї божественної і людської музики ми не переслухаємо і за сто життів, але прагнути цього треба, раптом станеться диво. І в кожному разі, відчуття інтенсивності і смислонаповненості нашого життєвого часу від цих прослуховувань тільки прибуде. Адже музика, як слушно зауважує Бертон-Хілл, це квінтесенція життя. Вона знає, що́ говорить – кілька років тому у січні ця чудова авторка зазнала крововиливу в мозок, перенесла тяжку операцію (їй видалили половину черепа), 17 днів перебувала в комі, однак повернулася до світу, до життя і до музики, знову навчилася говорити і ходити, не в останню чергу завдяки творам Баха, які грала однією лівою рукою, та музичній фізіотерапії.