Друзі, якщо у вас вільний вечір найближчої п’ятниці, 29 вересня 2023 р., приходьте в ПЕН на спільні читання, які модеруватиме чудовий український критик і літературознавець Євгеній Стасіневич.

Ми з дружиною будемо читати тексти, збиратимемо кошти на потреби військових і просто набуватимемося разом, бо ж добре бути між людей, із якими добре.

Поширюйте інформацію про читання між своїх друзів і приходьте!

29 вересня, 18.30, м. Київ, вул. Лук’янівська, 14а.

А почнемо розмову з тексту, опублікованого в “Еспресо” на мій день народження, 23 лютого 2022 року. Наступного ранку пролунали перші вибухи і розпочалася війна з проклятою Богом і людьми Росією.

Квінтон не встиг закінчити упорядкування цієї книги, померши у віці 59 років від стенокардії і наслідків поранень, “Максими про війну” були опубліковані посмертно. Можливо кілька афоризмів із цієї книги підтримають декому бойовий дух у нелегкий час випробувань, утримавши від гарячкового пакування “тривожних чемоданчиків”. Тільки зі зброєю в руках захищаючи батьківщину можна довести – собі самому насамперед – що ви діамант, а не шлак.

Рене Квінтон:

Народи, які люблять війну, це народи чоловічої статі. Чоловіки, які втікають від війни – погані чоловіки.

Материнство – природний стан жінки; війна – природний стан чоловіків.

Душа сміливих глуха до заперечень тіла.

Неприборкана душа у прирученому тілі створює святого або героя.

Ви повинні бути ніжні з героями, навіть коли вони не мають рації. Поза боєм вони беззахисні.

Заперечення ворога: перший інстинкт хороброго.

Любов до важких ситуацій виникає з упевненості в їхньому переборенні.

Втома дискредитує.

Письменники, що займаються війною, підвищують голос; бійці – ніколи.

Ми любимо не для того, щоб насолоджуватись, а для того, щоб віддавати себе, дарувати себе, зрікатися, служити.

Окрім героя-воїна є й інші герої.

Виживеш ти на війні, чи помреш, не має значення. Є місії, які треба виконати.

Читати повністю

P. S. Принагідно висловлюю щиру подяку В’ячеславу Федченкову за відчутну фінансову підтримку мого блоґу; нехай ці гроші повернуться Вам сторицею, дорогий В’ячеславе!

Я вже не пригадую, коли створив свій блоґ https://moskalets.org/ на WordPress, але років десять йому вже є. За цей час мені не раз допомагали фінансово його утримувати (оплата домена, хостинґу, платні плаґіни тощо) мої найближчі друзі, зокрема, Віктор Морозов. Але не тільки вони. Хочу подякувати незнайомому чоловікові, Кальному Дмитру Віталійовичу за посильну допомогу, якою він підтримує ведення мого блоґа. У зв’язку з інфляцією ціни на домени теж підскочили, тож допомога ця вкрай своєчасна.
Дякую від усього серця, пане Дмитре!

Якось наша приятелька-монахиня, сестра Клара, подарувала мені книжку колумністики Хосе Луїса Мартіна Дескальсо «Чому варто мати надію». Сестра Клара любить читати мої колонки, тож цілком слушно зауважила, що коротенькі есеї іспанського священика можуть не раз стати у пригоді як джерело натхнення, свіжих думок і нових тем.

Вона не помилилася. Адже не на одного письменника, на мене також, не раз нападає стан дивної спустошеності й мало що не страху перед білим аркушем паперу або монітором. Мова відмовляється слугувати. Слова перестають слухатися. Голова стає порожня і дисфункціональна, хоч іще вчора під час розмови з читачами в ній роїлася тисяча дивовижно гарних, дотепних і вповні розумних думок. Це те, що називають письменницьким блоком. Ральф Еллісон, який 1952 року написав бестселер «Невидимий чоловік», не спромігся написати продовження цього роману аж до своєї смерті у 1994 році, попри дві тисячі сторінок підготовчих нотаток, і скаржився своєму другові, письменникові Солу Беллоу, що має «письменницький блок завбільшки з готель „Рітц”». Тож коли на обрії творчого життя починає маячити ось такий хмарочос, варто негайно вдатися до помічних ліків. Одним письменникам у боротьбі з творчим блоком допомагає алкоголь, іншим – слухання класики, ще одним – ароматерапія, хтось вирушає в мандри і пише шедеври у плацкартному вагоні, а я ось гортаю книжку Дескальсо.

«Хвала мужності», саме так називається один із есеїв іспанця. Бувають дні, пише він, коли повертаєшся додому вщент розбитий від утоми й нерозуміння. Тоді чудодійними ліками стають сонати Моцарта, написані у найгірші часи життя, коли композитору доводилося відвідувати будинки багатіїв, щоб потай засунути до кишень канапки і котлети, харчі, якими він рятуватиметься протягом наступного тижня. Однак музика, написана у ті скрутні часи, – це суцільний потік чистоти й радості, і в нас навіть думки не виникає про злигодні долі генія.

Або ж п’ята симфонія Брукнера; автор почув її перше виконання аж через дев’ятнадцять років після того, як її було написано. Яку мужність треба було мати, щоб витримати таку безбожно тривалу паузу! «Я добре знаю, як і кожен письменник або артист, – пише священник, – що твір, якого тобі не довелося донести до прем’єри чи до друку, неначе помирає на твоїх руках. Час не виліковує цієї рани. Навпаки. Ти відчуваєш, що написаний текст росте в твоїх нутрощах, як дитина, якої мати не змогла вчасно народити».

Я відкладаю книжку і дивлюся у вікно, згадуючи один із найулюбленіших рядків із Василя Стуса: «В мені уже народжується Бог…». Стус був мужнім чоловіком. Що таке мужність сьогодні? Може, це жертовний вияв любові до всіх нас, який дав сили моєму земляку, капітану Андрію Антиховичу, спрямувати свій підбитий російськими орками літак Су-25 на колону ворожої техніки?

Читати повністю

1. Ходімо на пробіжку. Краще, коли до лісу або парку. Червоне, як мак, сонце встає, несучи добру новину. Завтра – настало! Воно пахне живицею. Ти біжиш, як колись, в армії, і з кожним кроком відновлюєш міцність та затятість. Нас так просто не візьмеш. Ми скинемо надмірну вагу. Ми припинимо нервове заїдання.

2. Слухаймо класику. Щосуботи після прибирання в домі настає година священного відпочинку. Я слухаю Баха. Або Бетговена. Часом – Моцарта. Ще – Гайдна. Багато кого я слухаю протягом цієї години, яка виводить із простору буденності й загрози у трансцендентний світ. Під час слухання класики не треба дивитися на монітор. Гортати нескінченну стрічку фейсбуку або інстаграму. Коли ти слухаєш класику, ти повинен слухати лише її. А очі краще взагалі приплющити. Так швидше визволишся від мальовидел, які на кожному кроці порозставляла Матриця. Так швидше прокинешся від кошмару війни.

3. Весілля ніхто не скасовував. Нещодавно нас із дружиною запросили на весілля. Там панував настільки веселий і безтурботний настрій створення нової сім’ї, що ми на кілька годин забули про війну. Її не було у цьому приязному світі! Саме таким він і повинен бути, світ, створений Богом, а не людьми, – у ньому панує мир. У ньому панує любов. Навіть наступного дня, коли ми прокинулися, на серці було легко. Ми були на святі! Життя все-таки триває. Підіть і привітайте молодих. Подаруйте їм білосніжні квіти. Многая літа! Нам своє робити.

4. Напишіть листа. Майже в кожного з нас позалишалися знайомі у країні, яка розпочала збройну агресію проти нашої Батьківщини. Напишіть їм листа. Поясніть, розкажіть, як це болить, коли гинуть діти та руйнуються будинки, руйнується все дотеперішнє життя. Можете побажати їм покаятися. Хоча я думаю, що там усі невиліковні й ця терапія нічим їм не зарадить. Але вона зарадить вам – виливши душу, ви станете легшими й чистішими. Напишіть їм, що ми не здамося. Напишіть так, як колись чудовий французький філософ Альбер Камю написав у листі колишньому німецькому другові: “Протягом п’яти років ми не могли насолоджуватися щебетом пташок серед вечірньої прохолоди. Силоміць нас було втягнуто у відчай. Нас було відторгнено від світу, тому що кожен його момент поставав перед нами цілим сонмом смертоносних образів. Уже п’ять років на землі не буває ранків без передсмертних хрипів, вечорів без тюремних катівень, полуднів без жорстоких розправ. Так, нам довелося піти за вами. Але наш важкий подвиг полягав у тому, щоб, ідучи за вами дорогою війни, не забути про щастя. І серед хаосу й насильства ми намагалися зберегти у серці пам’ять про мрійливе море, знайомий пагорб, усмішку дорогого обличчя. Щобільше, це була наша найкраща зброя, зброя, яку ми ніколи не складемо. Бо в той день, коли ми її втратимо, ми станемо такими ж мертвими, як і ви. Просто тепер ми знаємо: щоб викувати зброю щастя, потрібно багато часу і надто багато крові”.

Читати повністю

Читати повністю

Те, що летіло в небі над нами, було у стократ небезпечніше за будь-яку грозу на світі. У небі летіла справжня смерть, багато смерті, посланої на голови українських дітлахів несхибною рукою оскаженілих московських убивць. Як вони задихалися від бігу, ці маленькі київські школярі, як вискакували з грудей крихітні серденька, нажахані моторошною можливістю не добігти до сховища, ніколи більше не побачити маму, тата, дідуся, залишившись кривавою плямою на асфальті, яку швидко змиють дощі. Ніколи не побачити майбутнього, у якому кожен із них, дослівно кожен і кожна, мали сказати своє слово, скласти свою пісню, навчитися готувати каву і празький торт, врешті, народити власних дітей, навчити їх добра, любові, краси та вірності. І любові до Батьківщини, звісно ж.

Цей флеш-кадр наздогнав мене через чотири дні, а точніше, безсонні ночі, бо ж російські садисти влаштували киянам безперервні нічні обстріли, щоб виснажити й без того перевтомлених людей. Отже, в ніч на перше червня, Міжнародний день захисту дітей, декілька людей загинуло від російських ракет перед дверима замкненого на ключ укриття. Серед них була й дитина. Я дивився на фото заціпенілого від горя дідуся, що сидів над понівеченим крихітним тілом, накритим брезентом, і розумів, що в мене закінчилися слова. І стоїцизм теж закінчився. У країні котрий рік шаленіє війна, причому війна, спрямована на свідоме, холоднокровне знищення нашого народу, перелякані сиренами люди вискакують із теплих ліжок, хапаючи сонних дітей, знаючи, що тепер сиренами не можна нехтувати, як це траплялося в перші місяці ракетних обстрілів. Вони прибігають до бомбосховищ – і гинуть, бо двері замкнено. Або ж ті укриття взагалі не облаштовано для захисту. Це тепер, після трагедії, вся київська чиновницька верхівка метається, як ошпарена, бомбосховищами міста, перевіряючи їхній стан, і бадьоро, як ото в радянські часи, звітує по всіх на світі фейсбуках і телеграмах, що вже все гаразд, усе відремонтовано і відімкнено. Але де ви були раніше?

Бо той дідусь сидить і сидить. А ті діти біжать і біжать. Водій повертає до мене голову і заперечно крутить головою. Це означає: “Так довго не може тривати”.