Є кілька авторів, які стали для мене взірцями доброго щоденникового письма. Це насамперед мій батько, який красивим, летючим почерком вів щоденники протягом півстоліття. Це і німецький письменник Ернст Юнґер, чиї щоденники завжди здавалися мені значно цікавішими за його суто художні твори. Але це ще й римські стоїки, Марк Аврелій, який розпочинав свій імператорський день нотатками для себе, і навіки увійшов до історії філософії та літератури завдяки невеличкій книжечці цих повсякденних нотаток; це також Луцій Анней Сенека, який такими ж принагідними нотатками, що їх, можливо, переслідувані в ті часи християни назвали би іспитом совісті, свій день завершував. Це й безнадійно забутий моїми верхоглядними сучасниками швейцарський письменник Аміель, який протягом життя писав і вірші, і романи, і есеї, але прославився якраз завдяки виданому у 20 томах напрочуд витонченому і глибокому щоденнику, опублікованому вже після смерті автора.

Я міг би назвати ще і японську придворну даму Сей Сьонаґон з її дивовижно жвавими й спостережливими нотатками, які цілком зрозумілою мовою промовляють до нашого серця з відстані десяти століть; і кількох буддійських монахів, і кількох християнських святих, які залишили шедевральні щоденники. Однак суть залишається незмінною: сідаючи писати сторінку до щоденника, за яку вам ніхто не заплатить і однієї копійки, сідаючи до письмового столу вранці або ввечері, може, навіть уночі, коли раптом нападе неспростовне безсоння (саме так, переважно серед ночі, писався свого часу мій опублікований щоденник “Келія Чайної Троянди”), отже, сідаючи писати для себе, ви стаєте більшими собою, ніж є зазвичай. Перечитуючи згодом написані від щирого серця рядки, ви не кривитесь і не стенаєте плечима, а підводячи очі до неба, на якому сяє нове сонце, думаєте, може, навіть словами з вірша Шевченка (який, до речі, також вів щоденника): “Мені здається, що се я…” Цього цілком достатньо, щоб виправдати існування щоденникового жанру, навіть якщо ніхто інший на білому світі ніколи ваших записів не прочитає і не схвалить.

Читати повністю

Висолопивши язика, потроху нарощуючи швидкість або відстань, або й те, й інше заразом, ви непомітно для себе трансцендуєтесь (бідна українська мова!) в інший духовний вимір. Якраз під час бігу ви стаєте ідеально самотнім, так само самотнім, як щойно створений Богом Адам, цілковито виконуючи один із приписів уже згаданої сьогодні «Ґіти». Тобто ви можете, звичайно, запросити друзів і коханих на пробіжку, але, як свідчить принаймні мій досвід, усі запрошені, якщо вони не люблять медитувати з висолопленим язиком, чемно відмовляться. Ну, й не треба! Адже чеберяти ногами тут кожному доводиться самостійно, ніхто за вас хекати й сходити потом не буде. Прислухайтесь: хіба не цього вчить нас уся традиція дзен-буддизму? Для того, щоб осягнути саторі, тобто просвітлення, не треба читати тлусті томи, написані інтерпретаторами чужих досвідів. Щоб стати просвітленим, не обов’язково вміти читати! А для того, щоб бігати, треба просто взяти та й побігти! Той, хто біжить, не потребує читання книжок про біг — він уже біжить, відрізняючись від решти людей так, як відрізняється пробуджений від тих, хто спить або комусь сниться.

Читати повністю

У присутності дітей дорослі бодай на короткий час перестають бути такими вже зажерливими й жорстокими, вони утримуються від брудних слів і цинічних розмов, наче в присутності ангелів. Не всі, звичайно. Тому й не перед усіма, але перед багатьма постають сіроокі й кароокі свічада, зазираючи до яких можна побачити іншу, ніж повсякденна, реальність, неземні царства, вільні від насильства і страху, від безупинної гонитви за маревом влади. Може, найкраще це розумів і бачив Той, хто і в дорослому віці залишався дитиною, дитиною Бога, єдиним Його повноважним представником у долині споконвічних сліз та несправедливості. Тому й слова Його залишаються чинними донині, і будуть такими аж до кінця всієї цієї історії з людством: “Істинно кажу вам: Якщо ви не навернетеся і не станете, як діти, не ввійдете в Небесне Царство. Хто, отже, стане малим, як ця дитина, той буде найбільшим у Небеснім Царстві. Хто приймає дитину в моє ім’я, той мене приймає. А хто спокусить одного з тих малих, що вірують у мене, такому було б ліпше, якби млинове жорно повішено йому на шию, і він був утоплений у глибині моря” (Мт. 18, 3-6).

Тож будьте як діти і бережіть наших дітей, тих, що в осерді серця, і тих, що зі сміхом бавляться на подвір’ї. Пам’ятайте про той день, коли пряма, здавалося, лінія життя почне заточуватися в коло, і ми вийдемо назустріч самим собі, ще чистим, ще вільним від ураженості злом. Погляд Бога – це не погляд грізного Судді з манерами ката. Він дивиться на нас очима беззахисної, безневинної дитини, тієї дитини, що вічно живе в душі кожного з нас, німо запитуючи: “Ти не зрадиш мене більше?”

Читати повністю