Наші твіттеряни – неймовірні просто!
Зворушений до глибини душі і безмежно всім вдячний.
Побачимось 🙂
А тим часом – у відповідь на сонячний #дзень – дисципліновано відповідаю #дзелень і хочу нагадати, що зосереджено п’ючи чашку зеленого чаю можна відвернути війну.
Month: Лютий 2014
Нова книга Костянтина Москальця: СПОЛОХИ
Сполохи: Літературна критика та есеїстика / Костянтин
Москалець. – Львів: ЛА «Піраміда», 2014. – 172 с.
ЗМІСТ
П’ять хвилин до білої айстри. Тарас Пастух
(передмова)
Про дзуйхіцу
Трохи про Торо
Роса на рівнині Адасі
Мій сон – Львів
Ми були, як ви; ви будете, як ми
Вся моя любов
Весь цей блюз [про українську прозу: С. Поваляєва,
Т. Прохасько, Іздрик, Т. Малярчук]
Мить як зброя проти часу [про дві збірки О. Максимчук]
Творення розмови [про «Розмови з Богом» Б. Матіяш]
Ієрогліф, який означив самого себе [про О. Сливинського]
Пам’яті Ігоря Римарука
Творчий шлях Івана Малковича
У пошуках втраченої чуттєвості [про О. Забужко]
Бобок Набокова або Вмирання насолоди
Час на дотик [про есеїстику З. Герберта]
Поезія Григорія Чубая
Василь Стус: незавершений проект
“У власних «пробах» Москалець виявляє вищий рівень оволодіння мовою, який відображається у простоті і водночас глибині висловлювання; рідкісному розумінні емоційної та смислової аури слова; наявності ритмізації, що увиразнює певні фрагменти тексту; майстерному розгортанні оповідної лінії; особливій густині та експресії письма. Слово, синтаксичний період, речення, більші композиційно-смислові періоди – все це продумане до найменших дрібниць і вказує на високу культуру авторського висловлювання. Тут не знайти прикладів довільного та неуважного ставлення до мови, що породжує невмотивовані оповідні «розлами», образно-смислові «шуми», викликає появу незугарних мовних форм. Москалець творить «чистим розумом і серцем», у великій любові до мови, тож мова розкривається йому, й у свою чергу розкриває його самого. Мова починає мовити, промовляти глибокі речі і засвідчувати свою глибину. В Москальцевому письмі відчутна та легкість, якої сягає майстер після тривалих і зосереджених вправлянь, після подолання чорної «хвороби безсоння». Таке подолання означає вільне та радісне творення, у якому відсутній жодний зовнішній примус і де авторська свідомість та мова становлять собою єдине «чисте» ціле”.
З передмови Тараса Пастуха
Я все бачу
“…моторошним світлом крові і вогню сочаться колони червоного університетського корпусу, тобі сняться всенародні віча і стотисячні мітинги, перекинуті маніфестантами урни до сміття, газети і голодівки, радіо для дебілів і телевізія для олігофренів, ідіотичні реклами, бенкети шахраїв, невпинно зростаюче обурення плебсу, переддень громадянської війни, інші нагоди, ліпші за марноту, за соловейка, інші наслання, — населення, якому вже ніколи не стати народом, імперія Україна тощо ……………………………………………………………………………………………
………………………………………………………………………………… «Вони знову перемогли», — кажеш ти до мене, не розуміючи, що с н і г, який сипле за гострим і вузьким вікном нашого покою, однаково вкриває праведних і нечестивих, переможців і переможених, що тільки с н і г, один лиш він лікує душу, а все інше вбиває її, що тільки перший, не до віри білий с н і г є істинним визволителем і переможцем, що тільки с н і г у досягають у своїх контемпляціях виснажені містики, тільки с н і г у, тільки вогню, тільки любові…”
Кость Москалець, “Вечірній мед”
Я загартований монах.
Я твердо опираюся всім на світі звабам і спокусам.
Тому прив’язав себе до щогли щоденної праці і не відв’яжуся, доки не закінчиться традиційний період зимової роботи (який, нагадаю, триває від 15 жовтня до 15 квітня).
Але я все бачу і все чую, зокрема, солодкі поклики сонячних сирен 🙂
Після таких твітів хочеться все покинути – і полинути до самого Твіттера, поринути у звичну ейфорію спілкування з найближчими, у стрімку течію причетності і приязні.
Але тоді рукам у бібліотеці не буде чого пригортати 😉
Тому нехай хоч цей нічний пост буде моїм – трохи задовгим – ріплаєм дорогій Сонячній…