Від цього гіпеаструма, який відважно збирається цвісти над війною, поза війною.

Від цієї віоли да гамба Марена Маре, далекої французької сюїти, яка летить і летить крізь століття (як вершник… як зоря…), наполегливо розповідаючи те, чим неможливо ділитися з чужими, тільки тамувати, немовби обрис найдорожчої постаті у пам’яті.

Від чого холоне серце?

Від віршів українською мовою.

Від темно-русого золота кіс коханої, до якого торкаєшся губами вночі.
Від молодого березневого Місяця в київському небі, над нашими загроженими будинками з гіпеаструмами на підвіконнях, над притихлими серцями, які холонуть від невимовного щастя бути.

Я цілу ніч не спав. Густої тиші мед
точився спроквола́ на землю березневу;
я по рядку пригадував сонет,
якого написав Микола Зеров.

І догорала свічка як на зло,
дрімали по кутках сумні примари,
життя нікомуненалежне пропливло,
мов сірий дим над valle lacrimarum*.

…А вже коли займалося на світ
і очі відмовлялися від зору,
сонет згадався – суто Партеніт,
стрункий так само, вічний і прозорий.

———-
*долина сліз (лат.)