Шибка зайшлася туманом. Гарна, давно забута осіння деталь. І цей монітор — теж ніби затуманене, матове скло, на якому з’являються сині літери. Безліч шиб було у житті, тролейбусних, вагонних, автомобільних, хатніх; затягнутих туманом або квітами морозу. До тих, замурованих морозом, прикладали монетки. І вони пропікали отвори, а крізь отвори видно було міські вулиці, вічних перехожих, що поспішали з роботи, а ще вечірні вогні автомобілів, грона апельсинових і гранатових ліхтарів, сапфірові вибухи світлофорів на залізниці.

Дівчата малювали на затуманених шибах серця ❤️. Хлопці писали кумедні лайки. Згодом з тролейбуса всі виходили. І ти залишався сам, сам їхав незнайомим містом, продовжуючи писати вірші на склі.

З протилежного боку шиби, з вулиці, ці написи здавалися іншомовними. Їх усі читали, але ніхто не розумів. А потім сходило сонце, і письмо зникало. Тонкі прозорі стежечки збігали вниз, наче сліди від сліз.

Кому було те письмо? Може, листи?

…Заповіти?

***

ранкове передмістя сну про тебе

вертаюся до брами — і назад

Бог загорта не дочитавши небо

і кілька слів упало в білий сад

і кілька солов’їв із інеєм на крилах

течуть у гнізда втомлено мовчать

неповерненна незбагненно світла

і неминуча наче та печаль

і сходить сонце Боже як це просто

і вигорає місто до землі

і вже прокинувшись усе ще чую постріл —

це знак це повернулись кораблі