Помолився на Орловому озері, на «своєму» місці в кущах, скинувши картуза, під рожевими від вранішнього сонця хмарками. Потім перейшов далі, загалом протягом дня спіймав більше 100 штук, двох величезних, грамів по 400, карасів насилу витягнув з-під латаття (Сашковий сон минулої риболовлі 23 липня збувся!), білі лілеї розпустилися одночасно зі сходом Сонця, — ніжний, невимовно чистий, білосніжний колір, крихітні зорі, які за своєю будовою нагадують шишки, цілий день милувався ними, читаючи раз-по-раз «Kosmos» і «Данте» Зерова, святкував, довго не міг зрозуміти, яке ж воно свято сьогодні, аж доки не згадав: 10 років тому, у цей день, я написав у Львові, на вулиці Сковороди, пісню «Вона» — і ця «Вона» була з того ж регіону буття (висловлюючись мовою Шелера), що й «сонети та канцони майбутнього Петрарки», сонети самого Зерова, що й ці досконалі у своїй красі квіти — легкі, невагомі на воді, з іще легшим відображенням; і ця пісня, складена 10 літ тому, яку співали тисячі юних, прекрасних, наче ці лілеї, дівчат, і ці зорі над Орловим, і ці сонети давніх поетів складають незбагненну єдність природи і культури, славу Божу.
…Проте сьогодні на пробіжці мене наздогнало інше. Одна з другорядних героїнь фільму, фермерова сестра Марта, вчора наполегливо когось нагадувала, і я ніяк не міг збагнути, кого саме. І тоді, коли вона танцювала із сином на власному дні народження, і коли з болісним виразом обличчя вислуховувала сповідь своєї нещасливої та недосвідченої зовиці, і коли усміхнено стежила, як її брат риє бульдозером котлован для басейну, де купатиметься його дружина з майбутніми дітьми.
Ох, та це ж Дженіс Джоплін. Я аж зупинився від несподіванки. Дівчинка, яка бігла слідом, мало не врізалася мені в спину. Перепрошую, дівчинко. Джазовий оркестр і трубач, який каже проникливі слова простій дружині фермера, вічно заклопотаній євангельській Марті, матері декількох дітей, вірній помічниці та супутниці свого чоловіка. І Дженіс, живцем похована у блюзі, у запаморочливо п’янкій магії гімну нашої юності, “Summertime”, Дженіс-голос, несамовито живий і через десятиліття після смерті. Які ж вони подібні, ці дві жінки!
А що, якби Дженіс прожила ось таке життя? Теж могла б танцювати у дедалі ширшому колі своїх дітей, онуків, правнуків, святкуючи шістдесятий, сімдесятий, вісімдесятий і так далі день народження.
Та сама Дженіс, вона могла б жити й сьогодні, вона могла б сказати у вечірньому випуску новин: “Я – є”!
Може, їй добре тепер там, у раю для згорілих зірок і нетель. Але ця випадкова подібність двох жінок ставить переді мною питання, на які так важко знайти прийнятну відповідь.
Долетіти до істини, проживши сліпучим спалахом і зникнувши у двадцять сім років, як Дженіс? Чи все-таки витримати навалу буття і нестерпно тяжкої буттєвої маси “речей, обставин, люду та примар”, як писав Зеров, витримати без алкоголю, без героїну й інших анальгетиків та антидепресантів, поволі, роками роблячи крок за кроком у марудній повсякденній праці, щоб наприкінці довжелезного життя побачити, що саме вона була магією звичайних днів… Читати повністю
Ми не будемо озиратися назад і переповідати всі ті події, які сталися й не сталися з нами, в нас і довкола нас; ми не будемо переповідати прочитані за цей час книги; ми не будемо повертатися в зиму, весну і літо, останній місяць якого розпочався сьогодні. Ми вийдемо на балкон із чашкою гарячого міцного чаю, запалимо сигарету, будемо слухати цвіркунів, дивитися на першосерпневі зорі й думати про те, якою буде наступна фраза.
А буде вона, скажімо, такою: «На торжество снігів, як дим запахне щастям, розучимось чекати і прощатись; і вийдем на балкон, і світле «здрастуй!» промовимо, і світ нам стане за початок; вітри погасять сивину і сутінь, ще й виточать сльозу, даремну, бо святу; «оце ми й дочекалися», — ніхто не буде чути і розуміть не буде мову золоту; і сад старечих рук, нетлінний, бо невинний, нам стане за собор, в якому присягнем на вірність не собі, а всніженій годині, о котрій ми живем, о котрій не помрем».
Такий гайдеґґерівський вірш, написаний коли б іще не перед військом, у цьому ж таки кабінеті, між цих самих книг і нетель, які злітаються на світло настільної лампи, — бо летіти треба на світло, це правда й істина. Летіти, доки живий. Живий доти, доки усвідомлюєш те, що ти живий. Усвідомлення і є світлом. Осмислення. Розуміння. Тощо.
«Летюча музика», — сказала якось Таня Крижанівська і довго розповідала мені про музику Альбіноні, послухати яку тоді не було можливості; аж років через сім, перебираючи урізькі платівки, наштовхнувся на одну — на пакеті рукою Крижанівської було написано: «Летюча музика». Увімкнув програвач і з перших же тактів усвідомив — яким ясним було це світло і як же можна було не летіти на нього, — усвідомив, що знаю цю музику вічно; і яким же сліпучим був наступний спалах, коли ще через три роки я знову почув цю музику Альбіноні на касеті, привезеній з Англії (Леся Риба подарувала). Це була касета, яку The Doors зробили вже після смерті Джима у Парижі; Джим читав свої вірші, а вони наклали на них музику, дуже добре вийшло. Передостанньою була тема з The End , а останньою — музика Альбіноні, летюча музика Крижанівської, яку виконували осиротілі The Doors.
Ось таким сліпучим є інколи сяйво долі. Іноді мені вдається майже торкнутися його, долетіти насправді, і тоді я падаю в пітьму з обпаленими крилами, зі сльозами образи й нерозуміння. Я хочу постійного усвідомлення своєї долі. Я хочу постійного лету до світла. Я не знаю, чи існує рай для сестер моїх нетель і братів цвіркунів, але я хочу, щоб він існував. Про це довідаємось — або не довідаємося — потім. У тому раю мусить бути дуже багато снігу, — бо надто пекучим було полум’я, в якому згоріли Джим і Дженіс, і нема їм числа… нема нам числа, тим, що палали, палають, летять і долетять таки до своєї долі, до здійснення її, тобто — до істини.
Дуже багато снігу в раю. Засніжені канали, стрункі собори, в яких з музикою Баха, Генделя, Моцарта звучить і музика Альбіноні. Хори, в яких Моррісон і Джоплін співають разом. Ви знаєте, що вони співають?
Так. Вони співають: «Ми — є».
У цю дику спеку жити не хочеться, не те що писати.
Але я отримав чергову фінансову допомогу на свій блоґ від В’ячеслава Федченкова. В’ячеслав (з яким ми віртуально познайомилися колись на Твіттері і провадили гарні та змістовні тві-бесіди) досить часто робить ці фінансові вливання і мені навіть незручно трохи. Він – на війні. Я – в тилу. Але мало хто знає, що через зміну законодавства я залишився без пенсії і змушений самотужки здобувати хліб насущний – як і все попереднє життя. Пишучи колонки, отримуючи гонорари за книжки і часом навіть роялті за пісні. (Ясно, що це не аж такі захмарні гроші).
Тому кожні двадцять чи двісті гривень, надіслані з дипломатичним формулюванням “на розвиток блогу” надзвичайно мене зворушують і я хочу (поки вечірня прохолода дозволяє мислити) написати тут імена своїх жертводавців та меценатів. Переважно саме ці люди неодноразово примушують мене вдячно посміхатися:
В’ячеслав Федченков
Віктор Морозов
Іван Малкович
Сергій Шельпук
Дмитро Шандра
Мар’ян Штогрин
Юліанна Скапенко.
Дмитро Безвербний
Дуже дякую, дорогі брати і сестри.
Хай ці гроші повернуться вам сторицею.
Костянтин Москалець 