Як прикро, що в нас так давно не перевидавали поезій Якова Щоголева (за винятком дитячих віршів, але й хрестоматійний “Зимній ранок” завжди друкувався в усіченому вигляді). Є чудова стаття Миколи Зерова “Непривітаний співець”, фактично готова передмова до одного з найкращих наших поетів з неймовірно цікавою слобожанською мовою (одна “сподія” в значенні “надія” чого варта!)
Або ось цей “Листопад “…
Учора приліт балістики неподалік. Моторошно гучний вибух. Хлопчик, який безтурботно ласував чіпсами на сусідній лавочці, сполотнів, підвівся на неслухняні ноги і знову сів. Йому телефонує батько: негайно їдь додому. Малий бере велосипед, підходить до мене і простягає початий пакет чіпсів: “Може, будете їсти? Я вже не хочу”.
“Бо не знав, що́ казати, бо були́ перелякані” (Мк 9:6)
Я подякував і відмовився, кусаючи губи, щоб не заплакати, так мені його шкода було, переляканого на смерть. І всіх цих нажаханих молодих мам з візочками, і цю жінку, що по телефону заспокоювала свою маму стареньку: “Дихай… дихай глибше… ось отак: раз – і два; раз – і два. І випий валер’янки. Ні, зі мною все гаразд, я зараз буду, не плач, мамочко”.
І так усе літо – нестерпні ситуації, зловісне завивання сирен, безліч вибухів, руйнувань і смертей.
“…I як нам крен направити з тобою,
Коли щодня погроза i удар,
I пилу впав на душу сiрий шар,
I все значиться смутком i нудьгою?”
(Микола Зеров)
Втім, це літо могло би бути ще тяжчим, якби не матеріальна допомога моїх дорогих жертводавців, часто разом з обнадійливими словами підтримки, ось як від Людмили Шевченко: “Я Вам вдячна за радість спілкування і за творчість! Тримаймося 🤝” або від Максима Мельника: “Допомога автору. З вдячністю за творчість”.
Я також отримав кілька анонімних переказів; сподіваюся, ці люди читають цей блоґ і побачать мої слова щирої вдячності.
Дякую сердечно всім, хто допоміг пережити непросте літо, а саме:
Катерина Солотопова
Людмила Шевченко
О. Супрун
М. Штогрин
Д. Кальной
Володимир Нороха
Ярослав Чорногуз
Я також неймовірно вдячний Дмитру Безвербному, В’ячеславу Федченкову і Максиму Мельнику.
Хай у вас буде стільки грошей, скільки листя на ось цьому улюбленому Братові Горіхові за вікном кабінету; а ще багато здоров’я, і світла, і спокою.
Бажаю нам усім дочекатися закінчення війни і нарешті полегшено видихнути.
…Раптом зірвавшись на поклик, не чутний нікому,
землю покинувши ту, що батьки називали вітчизною,
літо покинувши те, що усі найчорнішим назвали,
довго ідуть, своєї вітчизни та літа шукаючи;
дощ настигає і втома, та ніхто не ховається –
може,
це скрапує наша вітчизна,
Літа Господнього бризки.
Чорні дощі обмиють пилюку і з тебе, дарма
що вони не з твоєї землі; зупинилося все,
злива легка і заклична, кликати треба лиш тих,
що нас запросити не зможуть ніколи, смертні істоти,
обирати лиш тих, що не зрадять і в смерті.
І зостався я сам, а зі мною собаки та вірші.
А потому – коли ми збагнули ув’язнення власне,
почали малювати його на піщаних дорогах лісів,
нас ніхто зрозуміти не міг, хоча мова була і одна,
та до чого тут мова – собаки свій камінь нестимуть у серпень,
а може, і далі, до оселі майстрів,
що вночі до Орлового озера сиплють небесну поживу,
на світанку зникає вона і вода стає світло-рожева,
і розплющують очі тендітні принцеси лілеї,
Сестри Лілеї,
і рибу найпершу у дзьобі несе сапфіровий птах,
Брат Зимородок, Рибалка-Король…
(З поеми “Періоди”)
Цей дивовижно божественний Бах! Ця свобода, яка приносить пощаду навіть ницому і грішному; через Баха розумієш і приймаєш Бога ліпше, ніж через усі блискучі і стрункі пояснення Кузанського; хоча проводити подібні аналогії неабияке, мабуть, глупство. Ритм і гармонія, барви і пахощі, смак свіжих осінніх яблук, налитих ущерть світлом і соком; який доречний, необхідний штрих до моєї Гри в Амстердам, — бо ж тамтешні собори, лінії каналів і сама бруківка просякнуті тишею і Бахом. Я давно там не був; і, читаючи у спогадах про Андрія Тарковського, що ностальгія переслідувала його ціле життя, я добре розумію, про яку саме тугу і про яку батьківщину йдеться; Тарковський так само був зачарований Бахом, старою Європою, тим, чого я не можу назвати одним словом. Білосніжні квіти, червоне вино у кришталевих келихах, сніг і каміння, легкість і свобода.
Нічого не знаю, і це добре, тому що знати — зле, знати — гріх, знати — неволя. Ми неправильно читали книжки — ми хотіли якомога більше довідатися, дізнатися, насититися; а треба було читати і писати їх так, як ми слухаємо музику або співаємо; адже ми слухаємо музику не для того, щоб про щось довідатися, ми співаємо не для того, щоб про щось повідомити; слухаючи і виконуючи музику, ми граємо в найкращу, найшляхетнішу Гру, тобто безпосередньо виконуємо те, задля чого, можливо, нас створив Бог; принаймні так вважає серце.
“Келія Чайної Троянди”, З листопада 1989 року
Фрагмент скопаного мною у травні городу біля Келії Чайної Троянди. Кожен повинен плекати свій сад.
* * *
Минає весна!
Плачуть птахи, і в риб
на очах — сльози.
Мацуо Басьо
***
Хочу від усього серця подякувати своїм жертводавцям, які протягом весни надіслали мені допомогу через реквізити, вказані на цьому блозі.
Насамперед моє “спасибі” стосується тих, хто неодноразово надсилає допомогу – В’ячеслава Федченкова, Дмитра Шандри і Дмитра Безвербного; зараз ці хлопці служать у війську і я щодня прошу Божої опіки та захисту для них.
А ще хочу подякувати ось цим людям:
Звичайно, якби була пенсія, я би прибрав ці реквізити для пожертв. Але пенсії не передбачається, тому вдячний вам дослівно за кожну гривню.
Нехай ці гривні повернуться вам сторицею, у вигляді злив євро та доларів!
Живемо далі.
Костянтин Москалець 