Київ атакують уже 16 годин. На додачу – застуда, нежить, слабість. На комоді стоїть ціла батарея ліків. Електрики нема цілий день. Рятуємося, вмикаючи EcoFlow (і вкотре згадуючи теплим словом дорогу Анку Лазар, яка подарувала цей помічний пристрій) – та перечитуючи старі щоденники. Деякі міркування звучать наївно, деякі – пророче.
Так само, як і рядки напівзабутих моїх пісень (“Серед темряви густої Бога-Світло віднайдуть”), ілюстрацією до яких є неймовірно гарна  картина майстра Гертгена тота Сінт Янса (бл. 1465–бл. 1495) “Нічне Різдво”. На ній єдиним джерелом світла є новонароджений Ісус.

А тут, у нас, підсвічують сніги за вікном.

“Це слово, Ґадамер і реальні сніги за вікном разом з безперервним виттям вітру увімкнули у свідомості швидкий перебіг асоціацій, і на поверхні з’явився спогад-переживання про той старий французький фільм, бачений у вересні, де було передріздвяне містечко Клермон, розмови про Паскаля, і така сама навала снігів та вітрів, і перше у житті звільнення від того, що Ґадамер називає «естетичним розрізненням».

Ніяк не можу осмислити й концептувати цього переживання, дуже вагомого, дуже справжнього. Адже тоді я вперше відчув можливість реального способу буття без подвоєння у метафізичному і трансцендентному. Ніколи не розумів, радше, не відчував, цієї теми у Ніцше.

«Помирати перед обличчям відсутнього Бога», — приблизно так сказано у Гайдеґґера. Або, якщо бути точнішим:

«Тільки Бог може нас врятувати. Єдину можливість порятунку я бачу в тому, щоб у мисленні та поетичній творчості плекати готовність до появи Бога або ж до відсутності Бога в загибелі, — щоб ми, грубо кажучи, не «здихали», а якщо вже й гинули, то перед обличчям відсутнього Бога».

Незвіданий настрій випромінює з себе це переживання, щось на зразок тонкого запаху екзотичних парфумів, який і хвилює, і кличе, і щезає, залишаючи тільки закличність і легку тривогу, яка межує з невловимим щастям”.
(“Келія Чайної Троянди “).

Останнім часом мене дуже дивує режисерська робота пам’яті, яка по-своєму компонує відзнятий життєвий матеріал. Здається, що важливі події, тріумфи і перемоги не мають великого значення для неї. Так, безперечно, я пам’ятаю всі ці урочистості, отримання тих чи інших премій, велелюдні презентації моїх книжок у Львові і Києві, сотні людей, які самозабутньо співають “Вону” у Харкові або тому ж таки Києві (для денної свідомості це одна з моїх найважливіших особистих перемог над поголовною русифікацією) тощо. Я пам’ятаю сімейні свята, кожну з річниць нашого шлюбу, подорожі на море і в гори – зрештою, саме після них залишається найбільше фотографій і магнітів на холодильнику. Я пам’ятаю їх – але не бачу внутрішнім зором. Пам’ять фіксує інше й по-іншому. Спогади випірнають несподівано, переважно тьмяно освітлені містичним фіолетом або ж забарвлені невідомими жодному Інстаграму фільтрами. Пам’ять відверто нехтує річницями і ювілеями, видобуваючи натомість своє тлумачення і зображення давніх подій як коротких reels настроїв та станів, які в той момент, коли діялися, анітрохи не здавалися важливими.

Ні, переконано стверджує вона, якраз це й було найістотнішим у твоєму житті, поясненням його і виправданням.

Ось ми з дружиною їдемо нічним потягом з Кракова до Перемишля. Наші супутниці по купе вже повиходили, панує присмерк, повсюди валяються порожні і повні пластикові пляшки питної води. За вікном неозора пітьма, часом пропливають скупі вогники станцій, чути тільки монотонний перестук коліс. Ми потомлені, дрімаємо, прокидаємось, і, зирнувши на смартфони, переконуємось, що до Перемишля ще близько години часу. Чому, чому ти кажеш, пам’яте, що це була одна з найважливіших ночей у моєму житті? Адже я сотні ночей провів у поїздах і електричках, а ти обрала саме цю, саме її прокручуєш на повторі, саме її показуєш такою значущою, може, священною, ніч, у якій взагалі не було нічого особливого.

Ось Тузік, вірний пес, який років п’ятнадцять супроводжував мене на всіх прогулянках до лісу, з несамовитим екстазом святкуючи кожен мій приїзд із Києва до Келії і якого – так гірко писати це – не стало наприкінці цього літа. Я заходжу в Сейм, пливу, насолоджуючись швидкою течією і чистим липневим літеплом, а Тузік розпачливо скавчить і наполохано бігає берегом (сам він у воду боявся заходити). “Виходь звідти, негайно виходь, це небезпечно, що я робитиму, якщо ти втопишся?!” – ось що означає це лунке скавчання і відчайдушний, захеканий біг кручами. Він заспокоюється тільки тоді, коли я виходжу на берег і чухаю йому м’якенькі вушка. “Тепер ти врятований, більше ніколи не лізь у ту воду”, – кажуть його розумні карі очі. Дякую, друже; мало хто в цьому житті так болісно переживав за мене.

Я сотні разів плавав у Сейму, а ти зберегла тільки цей епізод. Чому? Що в ньому виняткового? Те, що Сейм тоді ще не був отруєний? Чи те, що Тузік більше ніколи не піде зі мною ні до ріки, ні до лісу? Чи щось інше мається на увазі, все ще непроявлене, незбагнуте, непомічене?

Пам’ять теж як відданий пес, пес, для якого запахи у стократ важливіші за літери і їхні поєднання, а доторки – за хай там які екзотичні зображення на дисплеях смартфонів. І ось вона видобуває зі своїх надр іще один сполох, осінь двадцятилітньої давнини, осінь, коли ще не було війни. Тоді, як і тепер, до речі, тривав Місяць хризантем за східним календарем, мама повернулася з базару, разом з іншими покупками принісши й хризантеми. Я неуважно ковзнув по них поглядом і нічого не сказав, заклопотаний був, думав про щось інше. А вона подумала,що квіти мені не сподобались, справді дрібні якісь і убогі, посміхнулася, наче вибачаючись: “Там були гарні, пишні, барвисті – але по 6 гривень, а ці – по 2.50…” – от я їх, мовляв, і купила, бо ті, барвисті і буйні, надто дорогі для нас. Зате в нас тепер є хризантеми і вони пахнуть на всю хату.
Це вразило мене в саме серце. Вони й досі визирають з картатої базарної торби, приголомшені діти збіднілої шляхти, бояться зустрітися зі мною поглядом. Нам так ніяково… ми думали, що потішимо тебе… вибач, що ми такі малі й мізерні!

– Ні, що ти, я ще ніколи в житті не бачив таких красивих хризантем! – переконую я тепер свою пам’ять. – Бачиш, скільки осеней минуло, а я їх не забув.
– Це я їх не забула, – тихо відповідає пам’ять. – До тебе приходило життя і приносило тобі квіти, ось і все.

Мовчазний фіолет купейного світильника на сонному обличчі коханої. Відчайдушне скавчання вірного пса на золотій піщаній кручі. Порепані руки і знічена посмішка мами, терпкий аромат хризантем, саме тих, хризантем нашої бідності. Ледь зауважене краєм ока, те, що здавалося неістотним і нудним, як стояння в черзі, дрібне і убоге, раптом приходить і вибухає прибуттям усього буття одразу, настанням сенсу цього буття, який уже ніхто не зможе заперечити і скасувати.