Шибка зайшлася туманом. Гарна, давно забута осіння деталь. І цей монітор — теж ніби затуманене, матове скло, на якому з’являються сині літери. Безліч шиб було у житті, тролейбусних, вагонних, автомобільних, хатніх; затягнутих туманом або квітами морозу. До тих, замурованих морозом, прикладали монетки. І вони пропікали отвори, а крізь отвори видно було міські вулиці, вічних перехожих, що поспішали з роботи, а ще вечірні вогні автомобілів, грона апельсинових і гранатових ліхтарів, сапфірові вибухи світлофорів на залізниці.

Дівчата малювали на затуманених шибах серця ❤️. Хлопці писали кумедні лайки. Згодом з тролейбуса всі виходили. І ти залишався сам, сам їхав незнайомим містом, продовжуючи писати вірші на склі.

З протилежного боку шиби, з вулиці, ці написи здавалися іншомовними. Їх усі читали, але ніхто не розумів. А потім сходило сонце, і письмо зникало. Тонкі прозорі стежечки збігали вниз, наче сліди від сліз.

Кому було те письмо? Може, листи?

…Заповіти?

***

ранкове передмістя сну про тебе

вертаюся до брами — і назад

Бог загорта не дочитавши небо

і кілька слів упало в білий сад

і кілька солов’їв із інеєм на крилах

течуть у гнізда втомлено мовчать

неповерненна незбагненно світла

і неминуча наче та печаль

і сходить сонце Боже як це просто

і вигорає місто до землі

і вже прокинувшись усе ще чую постріл —

це знак це повернулись кораблі

Моя бабуся Стася була неписьменною. Щойно в шістдесят років вона навчилася ставити підпис на документах (і страшенно тим пишалася). Замість письма у неї була розмова. Бабуся говорила з усіма — з сусідками Віліною і Касею, з песиком Топою і котом Мацьком, з віковічними соснами, поміж яких загубилося її крихітне село Соболівка, з зорями над соснами і з Богом над зорями.

 
Вона зневажала телебачення, називаючи постаті на екрані «маняками», тобто привидами.

Вона терпіти не могла механічну музику з радіо, тобто записану музику. Замість слухати мертвотні голоси і їхні рулади, вона співала сама. Моя бабуся ніколи не користувалася месенджерами і штучним інтелектом, не читала кілометрові френдстрічки, вона бридилася матюками, з яких (назагал) складається сучасна українська література і була щасливою, надзвичайно цілісною людиною — насамперед тому, що не вміла писати і читати.

Сьогодні мені не вистачає цього благословенного вміння не вміти.

Та й не мені одному.

За вікном гойдається мокрий горіх і світить вивіска аптеки. Випадкові перехожі тіні, занесені в моє життя світлами невідомих причин. Всідаєшся зручніше, підгортаєш себе, збираєш докупи тіло, закинуте, наче той-таки довгоногий горіх, до кімнати буття. Вирушаєш у подорож собою. Там колись було багато вулиць і міст. Там листя сипалося на бруківку з шелестом, що нагадував шепіт ширококрилих звірів, навіки задивлених у ніжні безодні нескінченного падіння. І, прислухаючись до того шепоту, ти починав розпізнавати окремі слова, потім фрази, а далі цілі періоди і розділи нечуваних іще історій, сповнених запаморочливими сюжетами. Там було і про любов. І про смерть також. І про повільне старіння, в яке жоден з нас ніколи не вірив на початку сну життя. Адже ми були переконані, що помремо молодими і одним з найулюбленіших гасел було оце: «не вір нікому, хто має більше 30 років».

Що таке старіння, думали ми, ну, це таке згасання і оголення, от як дерева помалу темніють і оголюються восени, аж доки не почнуть нагадувати чорні ієрогліфи крику, з останнім відчаєм написані на безмовній блакиті листопадового неба. І, подумавши це, ми забували про подумане. Нам не судилося звідати ні згасання, ні всихання, ми помремо раніше, навіть не помремо: ми загинемо героїчною смертю, всі, як один. Старіння могло статися з ким-завгодно, тільки не з нами.

На вулиці лунають вибухи. Пошматоване тіло тиші розлітається навсібіч, наче зграя гайвороння. Кров тиші, м’ясо тиші, кінцівки тиші падають у сповільненому темпі на вулиці, засмічені пластиковими пляшками і обгортками від морозива. Люди тепер бояться виходити гуляти вечорами, як вони робили це – безстрашно – ще якихось двадцять років тому. Там, у пітьмі, на них чигає навіть не смерть; важко дати якесь однозначне іме́но тій незримій загрозі, яка вщерть заповнює колись такі безпечні провулки і повороти, брами і під’їзди будинків. Вона пов’язана зі смертю, та загроза, безперечно, але не прямим чином, а через розгалужені асоціації, через спазм, притаманний словам «садизм», або «безповоротність», або «за що?»

Поліція теж їх боїться. І тому співробітничає з ними. Надає конфіденційну інформацію. Завжди запізнюється приїхати на терміновий виклик. Ніколи не знаходить убивць і ґвалтівників, а якщо знаходить, то це, зазвичай, зовсім не ті, хто вбивав і ґвалтував насправді. Вона старанно запобігає нечисленним спробам самосуду. Вона сама наполовину складається з убивць і ґвалтівників, але про це небажано говорити вголос. Ось тому всі і мовчать, відмовившись від вечірніх прогулянок і від небезпечних питань та відповідей.

Це вторгнення відбулося на початку нового тисячоліття. Уночі, коли ніхто нічого не підозрював. Листя сипалося з дерев, а вони сипалися з тріщини між часами, добре закамуфльовані і озброєні. Приземлившись, вони заходили до найкращих будинків, розстрілювали мешканців цілими родинами, забирали їхній час і решту власності та поселялися там самі.

Це вторгнення. Тобто це старіння. Втім, все одно.