Із початком війни добро і зло помінялися місцями.

Хтозна-чому, може, як відлуння або відповідь на десятки тоскних питань, пригадується розповідь моєї вже покійної тітки, яка вижила під час Другої світової війни, хоча мала всі шанси загинути. Вона тоді була восьмирічною дівчинкою, батька якої розстріляли фашисти. Однією з улюблених розваг сільської дітвори була дідова клуня. Клуня – це сарай, зроблений із плетеної лози і обмазаний глиною впереміш із кізяками. У клуні фашисти тримали євреїв. Коли радянські війська відступали, то підірвали міст через Сейм. Щоб відновити його, німці привезли з концтабору декілька десятків майстрів-євреїв, яких щодня ганяли на відбудову мосту. На ніч замикали у клуні, де їх охороняли угорці-колаборанти. (Коли я бачу по телевізору Орбана, мені здається, що його батько був серед тих охоронців. Я, звичайно, можу помилятися.) Угорські посіпаки добре знали українську мову. Дехто з євреїв теж. Сидячи у клуні після важкого робочого дня, вони розмовляли з дітьми. І навіть розповідали їм казки крізь шпарину, видлубану у стіні.

– Що ви зробите з євреями, коли вони побудують міст? – запитувала дівчинка.

– А ми їх позабиваємо! – регочучи, відповідали угорці.

Сирота, вона легко могла уявити собі, як угорські фашисти це зроблять. Вона вже встигла побачити чимало вбитих. Вона уявляла, як єврейські восьмирічні дівчата й хлопці теж позалишаються сиротами в далекій Трансильванії, і гірко плакала, крадькома просовуючи у шпарину яблука та скоринку сирітського свого хліба.

– Рано-вранці, щойно вставало сонце, – розповідала тітка, – вони збиралися перед тією шпариною, яка дивилася на схід, і молилися. Молилися про порятунок. Палко молилися. Потім їх гнали на роботу.

Врешті євреї добудували міст, і їх усіх позабивали.

У цій історії добро і зло були на своїх місцях. Ми жаліли євреїв, ми оплакували їхню смерть, як завжди оплакують смерть людини. Однак, коли російські кати прийшли на нашу землю, ми почали радіти смерті, а ще краще – смертям. Ніколи не забуду святкування на тому ж таки фейсбуці, коли кількість убитих російських окупантів досягнула ста тисяч.

Читати повністю

У бойовику з тепер уже навіки забутою назвою колишній “морський котик”, який страждає від посттравматичного стресового розладу (ПТСР), в особливо тяжкі хвилини, коли накривають моторошні спогади й панічні атаки, дістає смартфон і відкриває додаток, розроблений для таких випадків Національним центром ПТСР Міністерства оборони США

Двометровий велетень зі сталевими біцепсами і міцною, як у бізона, статурою по-дитячому тоскно й безпорадно вдивляється в дисплей, з якого лине сюрчання цвіркунів. За задумом творців аплікації, це повинно заспокоювати нерви. Ну так, цвіркуни – це ще не все, можна ввімкнути голоси птахів або завантажити особливо дорогі фотографії й музику, які допоможуть перетривати лихі години розпачу.

Або не допоможуть. Бойовий напарник, із яким велетень разом кришив ворогів на дрібен мак, здивовано й недовірливо дивиться на смартфон, на приятеля, якому безмежно тяжко. Сам він справляється з нападами ПТСР за допомогою незрадливої пляшки віскі. Ми пам’ятаємо цей вираз очей. Саме так у фільмі “Пролітаючи над гніздом зозулі” індіанець дивився на свого понівеченого друга, якому людинолюбні лікарі зробили лоботомію. Але в нашому бойовику складна суміш огиди, жалю й люті стосується не покаліченого бойового побратима.

“І це все, на що вони спромоглися, щоб допомогти тобі?!” – запитує він друга крізь зціплені зуби.

“Вони” – це Міністерство оборони насамперед, це медики й чиновники, відповідальні за долю колишніх воїнів. Це також ті, хто не звідав жахіть війни, але спромігся розбагатіти на закупівлях продуктів для армії, на необґрунтованому підвищенні цін, збуті зброї та інших оборудках кривавого бізнесу. “Вони” – це також цивільні, які ще кілька років тому були дорогими братами й сестрами, співгромадянами, а сьогодні відвертають очі від покалічених на війні воїнів, відбуваючись універсальною для всіх мерзотників світу фразою: “Я тебе туди не посилав”. Або ж навіть як отой шериф у фільмі “Рембо: перша кров”, намагаючись вивезти людину з посіченою на шмаття душею за межі міста, позбуваючись його як новітнього прокаженого, як потенційного злочинця і, в кожному разі, як неспростовний докір, що подеколи все ж таки досягає заплилого жиром сумління.

“Я зробив усе, щоб перемогти, та перемогти нам не дали! – кричить розлючений Рембо в лице своєму колишньому командиру. – А тоді я повернувся і бачу всіх цих негідників в аеропорту. Вони протестують проти мене! Називають дітовбивцею, ображають мене. Та як вони сміють, га? Хто вони? Хіба хтось із них був там, щоб знати, про що вони кричать? …На війні в нас був кодекс честі. Ви прикриваєте мене, а я вас. Тут такого немає!”

До чого тут ці, може, трохи задовгі екскурси в історію кінематографа з розлогими цитатами? Задовгі? А я ж іще й не починав згадувати про хлопців з мого покоління, які так само поверталися з Афганістану і никали країною, нікому не потрібні зі своїми фізичними та психічними ранами. Дехто з них створив потім перші кооперативи, щоб не померти з голоду, але чимало хто з тієї ж причини пішли в рекетири та наймані вбивці. Інші ж, яких теж було немало, в той чи інший спосіб стали вбивцями самих себе, не в змозі витримувати напади ПТСР, нерозуміння й відторгнення соціумом, у якого не було жодного поняття ні про їхні страждання, ані про кодекс честі, солідарності й взаємодопомоги.

А екскурси й асоціації з повоєнними американськими фільмами тут до того, що з кожним днем надходить дедалі більше невтішної інформації про злочинно байдуже ставлення – відповідальних чиновників насамперед – до наших хлопців, які, скалічені, повертаються з війни. Особисто мене найбільше вразило фото з фейсбуку, де безногі бійці стоять у черзі по довідку в поліклініці. Безногі. Стоять. Розумієте? Причому стоять по кілька годин поспіль, бо черги до окремих спеціалістів становлять понад п’ятсот осіб.

Читати повністю

Якщо вам сподобався цей текст, ви можете підтримати автора, надіславши посильну допомогу на картку Приватбанку 5457 0822 2783 3246 або monobank 5375 4141 2402 7078

Отримувач – Костянтин Москалець

ЩИРО ДЯКУЮ!

Бути по-дитячому вразливим поетом завжди непросто, а в часи воєнного лихоліття – особливо. Те, що нормальні (тобто звичайні) люди сприймають упівока й у чверть вуха, поет сприймає всіма органами чуття одночасно, з потроєною інтенсивністю. Поет бачить усім серцем. Якщо ледь чутний шерех осіннього листка для нього звучить, мов литаври траурного оркестру, уявіть собі, як для поета звучатиме постріл або вибух; якщо він проливає гарячі, невдавані сльози за покійним муравликом і безповоротним золотом останнього джмеля, зрозумійте, якими нестерпно моторошними будуть для нього фото, по яких байдуже ковзне око світської, сказати б, людини, перегодованої медіями, – фото з ураженого ракетою російських військових злочинців Дніпра, фото, де дівчина сидить на руїнах свого будинку, свого життя, а під завалами лежать тіла її загиблих батьків…

Читати повністю