Одна з кращих книжок цього скаженого року – “Дозвілля” Йозефа Піпера. Поділюся з вами кількома виписками.
Спробуйте уявити, що раптом серед безлічі голосів на заводах і на ринковій площі (де можна взяти те, те чи інше?) – що раптом серед цих знайомих голосів і запитань пролунає ще один голос, який запитає:
“Навіщо взагалі існувати?”
“Чому існує буття, а не навпаки, ніщо?”
Філософський пошук і світ праці неспівмірні. Той, хто без попередження поставив би ці питання в компанії людей, чий розум зациклений на потребах і матеріальному успіху, швидше за все був би визнаний божевільним. Однак саме в таких екстремальних випадках, як цей, виявляється вся глибина контрасту; і тоді стає зрозуміло, що питання виходить за межі повсякденного світу та веде за його межі.
Справжнє філософське питання завжди пробиває купол, який накриває буденний буржуазний світ, хоча це не єдиний спосіб зробити крок за його межі. Поезія не менше, ніж філософія, неспівмірна з ним.
Але ще гірше, ніж замовчування або просте зникнення цих досвідів трансцендентності є їхнє перетворення, їхня деградація в удавані та фальшиві форми; і псевдореалізації цих фундаментальних актів, безсумнівно, існують, створюючи видимість прориву купола повсякденного життя.
Молитва може бути спотворена таким чином, перетворившись на своєрідну техніку, за допомогою якої життя під куполом стає можливим. Більше того, любов теж може набути знеціненої форми, в якій всі сили відданості підпорядковуються цілям обмеженого его. Це знецінення походить від боязкого самозахисту перед шоком більшого, глибшого світу, в який може увійти тільки той, хто по-справжньому любить.
І найгірше в усьому цьому те, що ці фальшиві форми поєднуються — не для того, щоб вийти за межі повсякденного світу, а навпаки — щоб ще міцніше закрутити купол, закрити всі вікна — і тоді людина дійсно опиняється ув’язненою у світі праці.
…Наші справи зі світом праці тепер ще гірші, ніж були в повоєнній Німеччині, коли Піпер писав свою книжку. Як пояснює в нещодавній розсилці патріарх критики інтернетної доби Ніколас Карр, тепер ми всі перетворилися на фабрики даних з безперервним циклом виробництва:
“Дані не лежать пасивно в мені, як пласт руди чи басейн нафти, чекаючи на видобуток. Натомість я активно виробляю дані. Коли я їду або йду з одного місця в інше, я виробляю дані про місцезнаходження. Коли я щось купую, я виробляю дані про покупку. Коли я обмінююся повідомленнями з кимось, я виробляю дані про приналежність. Коли я читаю, дивлюся або купую щось онлайн, я виробляю дані про вподобання. Коли я завантажую фотографію, то виробляю не лише дані про поведінку, але й дані, які самі по собі є продуктом. Іншими словами, я набагато більше схожий на фабрику даних, ніж на шахту даних. Я виробляю дані своєю працею — працею свого розуму, працею свого тіла”.
Суть гуманістичної критики технологій, пише Карр, полягає не в тому, щоб нав’язати всім нам певний спосіб буття, а в тому, щоб дати перспективу, розуміння та знання, необхідні для власного обґрунтованого вибору інструментів і технологій, які ми використовуємо, а також способів їхнього проектування та застосування.
Бачення, перспектива, даль неможливі без трансцендування, без виходу за межі купола повсякденності. Праця допомагає нам жити, але дозвілля дає змогу отямитися і побачити, що сенс життя аж ніяк не полягає в активному виробництві.
У наш час дедалі більше ототожнюються “спільне благо” і “спільна потреба”; світ праці стає єдиним нашим світом; він загрожує поглинути нас повністю, а вимоги світу праці стають все більшими і більшими, поки, врешті-решт, не висувають тотальних вимог до всієї людської сутності, як чинить це, скажімо, ідеологія Кремнієвої долини з її фундаментальною тейлористською вірою в те, що на особистому та колективному рівні людство може і повинно бути оптимізоване за допомогою кращого програмування. А проте, зауважує Піпер, праця як процес задоволення “спільної потреби” аж ніяк не є синонімом поняття “спільного блага”. Поняття “спільного блага” набагато ширше. Наприклад, “спільне благо” вимагає (як каже Аквінат), щоб були неоптимізовані люди, які присвячують себе “марному” життю споглядання, а також, щоб деякі люди філософствували – тоді як не можна сказати, що споглядання чи філософія допомагають задовольнити “спільну потребу”.
Тож знайдіть час для себе, а не для виробництва. Зважтеся на дозвілля. Читайте Піпера і Карра, або взагалі не читайте і не пишіть, просто милуйтеся багряним маревом золотої осені, не намагаючись зафіксувати невловимий чар минущості, смертності, єдиного разу і перетворити їх на відтворювані до нудоти поганої нескінченності пікселі та мегабайти. Любіть по-справжньому те, чому більше не бути.
Костянтин Москалець 