“Цей дивовижно божественний Бах! Ця свобода, яка приносить пощаду навіть ницому і грішному; через Баха розумієш і приймаєш Бога ліпше, ніж через усі блискучі і стрункі пояснення Кузанського; хоча проводити подібні аналогії неабияке, мабуть, глупство. Ритм і гармонія, барви і пахощі, смак свіжих осінніх яблук, налитих ущерть світлом і соком; який доречний, необхідний штрих до моєї Гри в Амстердам, — бо ж тамтешні собори, лінії каналів і сама бруківка просякнуті тишею і Бахом. Я давно там не був; і, читаючи у спогадах про Андрія Тарковського, що ностальгія переслідувала його ціле життя, я добре розумію, про яку саме тугу і про яку батьківщину йдеться; Тарковський так само був зачарований Бахом, старою Європою, тим, чого я не можу назвати одним словом. Білосніжні квіти, червоне вино у кришталевих келихах, сніг і каміння, легкість і свобода. Боже, де воно все? Чекає на мене після смерті на небі? Чи кличе з попереднього життя? Нічого не знаю, і це добре, тому що знати — зле, знати — гріх, знати — неволя. Ми неправильно читали книжки — ми хотіли якомога більше довідатися, дізнатися, насититися; а треба було читати і писати їх так, як ми слухаємо музику або співаємо; адже ми слухаємо музику не для того, щоб про щось довідатися, ми співаємо не для того, щоб про щось повідомити; слухаючи і виконуючи музику, ми граємо в найкращу, найшляхетнішу Гру, тобто безпосередньо виконуємо те, задля чого, можливо, нас створив Бог; принаймні так вважає серце”.
“Келія Чайної Троянди”

Коли ми з дружиною часом заходимо до редакції «Критики», я завжди зупиняюся на другому поверсі, де стоїть вазон – ні, на жаль, не з араукарією, з фікусом радше – і пригадую фрагмент зі «Степового вовка» мого улюбленого Гессе. Звичайно, цей роман я перечитував менше, ніж «Гру в бісер», разів зо п’ять, мабуть, бачу тепер купу недоліків у ньому, втім, як і купу чеснот, яких не зауважував раніше, скажімо, у 14 років, коли прочитав цей роман уперше. Він був опублікований у 1977 році, рівно 40 років тому, у передмові було сказано, що твором захоплювалися американські гіпі – і це була найкраща з можливих на той час реклам. Через 40 років роман сам став для мене такою собі араукарією, біля якої можна присісти і полегшено перевести дух…

“- Гляньте на ту площадку з араукарією, що так чудесно пахне, – сказав Галлер. – Я часто не можу пройти, щоб хоч на хвилину не спинитися біля неї. У вашої тітки також гарно пахне, теж усюди лад і велика чистота, але тут, у цьому куточку з араукарією, все так витерто й вимито, знято кожну порошинку, так недоторканно чисто, що він просто світиться. Я завжди, коли проходжу повз цей куточок, вдихаю на повні груди його запах. А ви хіба ні? Цей аромат натертої підлоги, що ледь відгонить скипидаром, разом з ароматом червоного дерева, вимитого листя вазонів і всього іншого утворює новий запах, екстракт міщанської чистоти, дбайливості й акуратності, почуття обов’язку й сумлінності навіть у дрібницях. Я не знаю, хто тут мешкає, але мені за цими заскленими дверима ввижається райська оселя чистоти, міщанської охайності, ладу і зворушливої, покірної відданості повсякденним звичкам та обов’язкам.
Оскільки я мовчав, він повів далі:
– Тільки, прошу вас, не подумайте, що я глузую! Любий мій, я навіть не подумав би сміятися з цього міщанського ладу. Щоправда, сам я живу в іншому світі, ніж цей, і, мабуть, у такому помешканні з араукаріями не зміг би витримати жодного дня. Та хоч я й жалюгідний, невиправний степовий вовк, а все ж таки я син своєї матері, а моя мати була міщанкою, плекала вазони, прибирала кімнати й сходи, витирала меблі, витрушувала завіси й намагалася привнести в своє житло і в своє життя якнайбільше охайності, чистоти й ладу. Про все це нагадує мені запах скипидару та араукарії, тому я час від часу сідаю тут, милуюся цим тихим, малесеньким острівцем ладу й радію, що він ще й досі існує”.

                                        Герман Гессе