Моя цифрова бібліотека важить 10 з лишком ґіґ і поповнюється щодня. Якщо “Бгаґавадґіту” (не можу не скаламбурити: “Бгаґавадґіґу” ;)) в перекладі Б. Смирнова (приблизно 1 МБ) я читав і осмислював тиждень, скільки років треба, щоб прочитати оце все? довчити англійську? вивчити японську? вже не кажучи про навалу блоґів та інших онлайнових ресурсів, кожне з яких прагне випити твій зір і закусити твоїм часом…
Завдяки монстрові, який викладав у нашій школі математику, я з дитинства був переконаний, що математики – взагалі не люди і палко ненавидів їхній предмет; може, це було підсвідомим передчуттям, що рано чи пізно цифра уб’є літеру – так само, як той монстр занапастив моє дитинство.
“Скільки” – це питання математики. Мабуть, треба не так питати. Це математики і їхня бічна галузь, нейрофізіологи та програмісти, знають, скільки разів б’ється серце, побачивши знайомий нікнейм або аватарку, скільки знаків і бітів у сонеті Шекспіра або Зерова, скільки триває хорал Баха – і скільки він важить, записаний у форматі mp3.
Проте під час читання літери розчиняються, так само, як розчиняються ноти, коли дійсно слухаєш музику. І серце не рахує своїх ударів, розриваючись від любові. І те, що відбувається тоді, відбувається вже не в часі – необраховуване, непіддаване калькуляції і садистській статистиці. І тільки тоді ти в певному сенсі є, а це “є” – позачасове.
Тому, думаю я собі, оскільки “скільки” за певних обставин взагалі не існує, а отже, SYSTEM FAILURE, то нам нема куди особливо квапитися.
Гарного і зосередженого всім читання, бачення та слухання 🙂
