Цього разу біда підкралася непомітно. Не було оглушливих вибухів дронів, не було ненависного свисту ракет, мовчали сирени повітряної тривоги. Тільки одне за одним почали з’являтися моторошні відео очевидців. Золотий серпневий пісочок, усміхнене сонце, ласкаві відсвіти хвиль – усе, як завжди, все любе серцю, впізнаване з першого погляду. І – риби. Мальки висовували голови з води, спазматично хапаючи ротами повітря. Їм теж судилося загинути, як і тоннам великої риби, що вже підіймалася з глибин догори черевом. Може, ця малеча кричала від нестерпного жаху. Може, вони кликали мене на допомогу!

Рікою пливла велетенська смертоносна пляма, знищуючи все живе на своєму шляху. Дарма, що я роками рибалив на Сейму, я ніколи навіть уявити собі не міг, що тут водиться така велетенська, красива риба і що її так багато. По всій окрузі стояв немилосердний хімічний сморід. Купатися і напувати худобу з ріки заборонили (кажуть, на багато років наперед). Місцеві мешканці ходили в медичних масках, бо через сморід не було чим дихати. Краса серпневого Сейму була красою прибраного покійника в ошатній труні.

 

Я ще ніколи не бачив своїх земляків – зазвичай усміхнених, привітних і балакучих – такими засмученими, приголомшеними й мовчазними. Як же нам жити тепер без Сейму?! Жодної пташки не літає довкола отруєної води. Жодної риби не пропливає під мостом. Нічого живого. Все померло.

Хтозна, чи вдасться порятувати Сейм. У кожному разі, на це потрібні будуть роки, яких особисто в мене залишається вже не так багато. Відновити екологічну систему, відновити довіру природи, відновити мир. У людей немає такої покари, яка була б співрозмірною немислимому злочину – вбивству ріки. Але навіть якби вона була, повернути той рай, який жив і цвів на берегах Сейму, вже не вдасться.

Читати повністю

25 серпня 1999 року

Помолився на Орловому озері, на «своєму» місці в кущах, скинувши картуза, під рожевими від вранішнього сонця хмарками. Потім перейшов далі, загалом протягом дня спіймав більше 100 штук, двох величезних, грамів по 400, карасів насилу витягнув з-під латаття (Сашковий сон минулої риболовлі 23 липня збувся!), білі лілеї розпустилися одночасно зі сходом Сонця, — ніжний, невимовно чистий, білосніжний колір, крихітні зорі, які за своєю будовою нагадують шишки, цілий день милувався ними, читаючи раз-по-раз «Kosmos» і «Данте» Зерова, святкував, довго не міг зрозуміти, яке ж воно свято сьогодні, аж доки не згадав: 10 років тому, у цей день, я написав у Львові, на вулиці Сковороди, пісню «Вона» — і ця «Вона» була з того ж регіону буття (висловлюючись мовою Шелера), що й «сонети та канцони майбутнього Петрарки», сонети самого Зерова, що й ці досконалі у своїй красі квіти — легкі, невагомі на воді, з іще легшим відображенням; і ця пісня, складена 10 літ тому, яку співали тисячі юних, прекрасних, наче ці лілеї, дівчат, і ці зорі над Орловим, і ці сонети давніх поетів складають незбагненну єдність природи і культури, славу Божу.

“Келія Чайної Троянди”

…Проте сьогодні на пробіжці мене наздогнало інше. Одна з другорядних героїнь фільму, фермерова сестра Марта, вчора наполегливо когось нагадувала, і я ніяк не міг збагнути, кого саме. І тоді, коли вона танцювала із сином на власному дні народження, і коли з болісним виразом обличчя вислуховувала сповідь своєї нещасливої та недосвідченої зовиці, і коли усміхнено стежила, як її брат риє бульдозером котлован для басейну, де купатиметься його дружина з майбутніми дітьми.

Ох, та це ж Дженіс Джоплін. Я аж зупинився від несподіванки. Дівчинка, яка бігла слідом, мало не врізалася мені в спину. Перепрошую, дівчинко. Джазовий оркестр і трубач, який каже проникливі слова простій дружині фермера, вічно заклопотаній євангельській Марті, матері декількох дітей, вірній помічниці та супутниці свого чоловіка. І Дженіс, живцем похована у блюзі, у запаморочливо п’янкій магії гімну нашої юності, “Summertime”, Дженіс-голос, несамовито живий і через десятиліття після смерті. Які ж вони подібні, ці дві жінки!

А що, якби Дженіс прожила ось таке життя? Теж могла б танцювати у дедалі ширшому колі своїх дітей, онуків, правнуків, святкуючи шістдесятий, сімдесятий, вісімдесятий і так далі день народження.

Та сама Дженіс, вона могла б жити й сьогодні, вона могла б сказати у вечірньому випуску новин: “Я – є”!

Може, їй добре тепер там, у раю для згорілих зірок і нетель. Але ця випадкова подібність двох жінок ставить переді мною питання, на які так важко знайти прийнятну відповідь.

Долетіти до істини, проживши сліпучим спалахом і зникнувши у двадцять сім років, як Дженіс? Чи все-таки витримати навалу буття і нестерпно тяжкої буттєвої маси “речей, обставин, люду та примар”, як писав Зеров, витримати без алкоголю, без героїну й інших анальгетиків та антидепресантів, поволі, роками роблячи крок за кроком у марудній повсякденній праці, щоб наприкінці довжелезного життя побачити, що саме вона була магією звичайних днів…
Читати повністю