Побачимося завтра!

Сердечно запрошую на презентацію моєї нової книги! Вона, між іншим, присвячена Богданці Матіяш, яка й модеруватиме цю небуденну подію.

Насправді ця війна триває вже не одну сотню літ. Війна з ордою, війна з мороком, який прокидається і розпочинає наступ тоді, коли ховається сонце
Вони вщент спалюють наші міста, руйнують і паплюжать святині, без найменшого жалю убивають і калічать безневинних, беззбройних беззахисних. Ми чинили й чинимо запеклий опір, намагаючись відстояти бодай клаптик рідної землі, врятувати бодай одну сім’ю, захистити хоча б один храм. Часом нам таки вдається дати їм відсіч, і тоді ворог, хижо огризаючись, повертається на свої болота. Але сили надто нерівні, і ми знову змушені відходити на захід, услід за сонцем, що заплющує очі, неспроможні бачити руйновище, понівечені тіла воїнів та їхніх жінок і дітей, відходити в ліси та гори, у підземні церкви та схрони, в еміграцію і розсіяння. Проте, коли минає період кривавого безчасу, ми повертаємося. Відбудовуємо столицю. Відбудовуємо мову. Відроджуємо народ. Саме тоді, коли ми вже збираємося зажити безжурним життям вільних хліборобів і гостинних господарів, пітьма знову роззявляє пащу. З пронизливим свистом летять російські ракети. Їдуть російські танки, розстрілюючи дітлахів, які вирішили голіруч загородити їм шлях. Марширують колони вишколених російських убивць, досвідчених катів і головорізів.

І ми знову беремося за зброю. Ворогів так багато, що нам постійно бракує боєприпасів. Розбиті ящики з-під набоїв і снарядів лежать на узбіччі. Чого вартий цей обгорілий, потрощений дерев’яний мотлох? Хто згадає наші імена? Чи буде колись остаточний бій і чи вдасться нам перемогти орду? Якби можна було зазирнути у майбутній час, бодай через рік, і довідатися правду…

Думаю про це, стоячи у храмі, який є мовчазним свідком і учасником нескінченної війни зі злом, у Софійському соборі, серед дивовижно високих постатей на фресках, читаючи на їхніх просвітлених ликах любов і співчуття, бажання врятувати й захистити кожного з нас, мешканців вічного міста князів і гетьманів. Вони пам’ятають про те, що було протягом минулої тисячі років. Вони знають, що буде тут у наступному тисячолітті. Посеред собору Тарас Компаніченко і “Хорея Козацька” співають пісню на слова Василя Стуса, а мені пригадується один його віщий вірш: “Ми ще повернемось, обов’язково повернемось, бодай — ногами вперед, але: не мертві, але: не переможені, але: безсмертні”. Тарас у військовому однострої, ось, чергове втілення українського архетипу, воїна-співака, саме такий вигляд міг мати й такою могла бути манера співу в того козака, який їхав за Дунай, сказавши “прощай” коханій дівчині. Як не згину, то вернуся…

А далі стоять ікони. Це відкриття незвичайної, по-своєму драматичної виставки “Софійський деісис” (“деісис” у перекладі з грецької означає “моління”). Подружня пара, Олександр Клименко і Софія Атлантова, малювали їх на ящиках з-під боєприпасів, знайдених у Бородянці після відступу орди. Виставку присвячено загиблим бійцям зі 112-ї, 114-ї та 241-ї бригад територіальної оборони Київської області. Дерево подекуди пошкоджене й обгоріле, таке дерево говорить, і говорить чимало. З першого ж погляду стає зрозуміло, що це справжні ікони. Перед ними хочеться стати навколішки й молитися – за упокій наших загиблих хлопців, чиї імена зараз виразно проказує Клименко, а його дружина одразу ж видряпує їх, немов графіті, на іконному тлі. Святий Дмитре, моли Бога за Олександра… Андрія… Миколу… Костянтина…

Почувши власне ім’я, я мимоволі здригаюся. Це так, немовби потрапити на власні роковини.

Читати повністю

https://espreso.tv/khto-bachiv-pudelya-zhulku

Даша, Жулька, Пушинка, веселі та грайливі, або замислені й серйозні, песики та коти дивляться на нас із німим питанням в очах. Люди для домашніх тварин все одно, що боги; вони справедливі, вони ніколи не заподіють зла. Люди віддадуть останнє, аби тільки нагодувати, вилікувати, врятувати улюбленця. Люди безсмертні і всемогутні. “Де наші господарі, де наші найкращі боги на світі тепер?, – питають їхні розумні, довірливі очі.

Знайома поетеса пише в одній популярній соціальній мережі, що її збриджують теперішні вірші про війну, навіть написані тими поетами, яких вона любить.

За незначними винятками, в кожному вірші вчувається фальш. Авторка радить творцям обрати собі інший жанр психотерапії, бо від їхніх опусів за кілометр тхне кон’юнктурою. Всім болить, усім кортить вивернути назовні біль і полікуватися. Але за цим ексгібіціоністсько-невротичним бажанням, додам від себе, стоїть велетенська байдужість, якщо не зневага до читача, читача вдумливого й перебірливого, вихованого на добірних творах української та світової поезії, змушеного тепер поглинати тонни безформних слововиливів, заснованих на погано усвідомлених і ще гірше сформульованих почуттях, сльозливих сентиментах або, згадуючи Ніцше, озлоблених ресентиментах.

Ясна річ, що перебірливий читач на наших теренах сьогодні трапляється вкрай нечасто. Однак саме він у всі часи й у всіх народів визначав критерії оцінки, міру смаку, прийняття визначних творів, а також неприйняття творів пересічних і відверто слабких. Саме завдяки такому читачеві, який згодом створив блискучу і часто дошкульну літературну критику, споруджувався храм європейської літератури.

Коментарі читачів до, сказати б, зойку душі нашої поетеси були переважно співчутливими та солідарними, що не так часто трапляється у мережі, де, як з іншого приводу зауважував Сковорода, “всякому голову мучить свій дур”. Один непоганий поет навіть визнав, що поквапився з публікацією і краще б він той сирий і озлоблений вірш тримав у собі або для себе. Інші потверджували, що їх так само верне від надміру графоманських витворів, сповнених фальшивої патетики. Керуючись безсоромно розвиненим нюхом на сприятливу кон’юнктуру, чимало проноз миттю перемкнули свій писучий орган із регістру “вірші для дітей” на регістр безкінечних віршів про війну, муки, страждання, біль, ракети, руйнування, обстріли й далі за списком. Нехай собі пишуть, поблажливо махали рукою ще одні коментатори, це для психотерапії, для зняття стресу, їх усе одно ніхто не читає. А ще інші, навпаки, казали, що їм мало віршів про війну, що вони тільки про війну хочуть чути та читати, і їх збриджує всяка там лірика про любов або квіти, тільки війна, у книгах, кінотеатрах і в піснях, бо це найгірша війна століття, і всі з ПТСР у душі і т. д.

Ну, щодо того, що всі з ПТСР, то я утримався б від таких далекосяжних і всеохопних діагнозів. Особливо ж не хочеться ставити їх тоді, коли бачиш молодих, здорових, підхмелених скоробагатьків та інших слуг народу, які з блаженними посмішками покидають нічні клуби й ресторани; або споглядаючи метких рожевощоких ухилянтів, які жваво торгують, рекламують, возять, косять, кують і мелють. Щодо війни, то кожна війна – найгірша, особливо ж та, в час якої нам самим довелося жити. На жаль, саме війна є перманентним станом, у якому з невеликими перервами перебуває людство. Спитайте про це в ізраїльтян, спитайте у корейців і в’єтнамців, а також у грузинів та ічкерійців… Інша річ, як правдиво писати про війну, писати так, щоб написане не викликало огиди й відторгнення.

Читати повністю