Мужність – це садити квіти в той час, коли над головою летять російські ракети. Ці квіти беззахисні перед вогнем і залізом, як і всі ми, але вони стоять, гордо піднявши красиві чаші, ваблячи перших бджіл і джмелів, і їх – не зітнути у цьому пориві до буття. “Скільки різних трав! І в кожної – свої квіти. Оце і є подвиг”, – писав мій улюблений Мацуо Басьо. Цього подвигу і цієї життєвої настанови ніколи не збагнути російським окупантам, які домагаються, щоб усі говорили однією мовою і були на одне лице. Задля цього вони, занедбавши і загидивши власні землі, принесли нам терор, страждання й розруху, замінували поля, де ми збиралися сіяти хліб і соняшники, на кожному кроці позалишали смертоносні пристрої. Чи ж можуть інакше чинити агенти смерті й хаосу? Читати повністю
есеїстика
Вихід
23 лютого я скромно відсвяткував свій день народження, підписав договір з видавництвом щодо нової книги, заклеїв бандероль, щоб завтра віднести на пошту і відіслати. А сам сів помедитувати над тлумаченнями Ріхарда Вільгельма, що стосувалися гексаграми «Вихід», яка випала того дня. Вихід означає прорив після тривалого накопичення напруги, коли, скажімо, повінь на ріці рве греблю. Вплив ницих людей починає зменшуватися, вони поступово зникають безвісти. Навіть одна пристрасть, яка ховається в серці, здатна затьмарити розум, це взаємовиключне сусідство, тому необхідна беззастережна й рішуча боротьба з нею задля перемоги добра. Компроміс зі злом неможливий. Пролунає крик тривоги. Зброя ввечері і вночі. Але нічого не бійся.
Закінчувалося тлумачення порадою цілком у дусі «Маленького принца» Сент-Екзюпері. Необхідно викорінювати рештки зла. Бо коли йому вдасться втекти від нас, із насіння, що залишилося, виростуть нові нещастя. Якщо проґавити паросток баобаба, ви пам’ятаєте, то його вже ніколи не здихаєшся. Він заполонить усю планету, прохромить наскрізь своїм корінням; якщо планета маленька, а баобабів багато, то вони розірвуть її на шматки. Помедитувавши над цими мудрими речами, я спокійно вклався спати.
А коли прокинувся, в Україні шаленіла війна. Летіли крилаті ракети, руйнувалася життєво важлива інфраструктура, весь дотеперішній світ і усталений лад. Пошта вже не працювала. Поїзди вже не їздили, принаймні ті, які були потрібні мені. Вулицями наших міст і містечок ішли безкінечні танкові колони росіян, перед ними навколішки ставали підлітки, жінки і діти, голіруч закриваючи шлях, намагаючись прогнати туди, звідки вони з’явилися. Цей день тривав і кілька наступних днів, безперервно, як один і той самий одноманітний кошмар, коли хочеш і не можеш прокинутись. Дедалі жорстокіші розправи нелюдів з моїм народом, з мирними, беззахисними, беззбройними людьми. Дедалі більше українських героїв-воїнів, які ціною життя стримували навалу російських загарбників. Дедалі ближчі звуки канонади, власне, вони лунають і зараз, коли я пишу ці рядки. Дедалі страхітливіші руйнування, мільйони безпритульних біженців, розбомблені лікарні і пологові будинки…
І я згадав, що окрім «Книги Перемін» є ще одна, важлива й улюблена, а в ній – розділ, який називається так само, як і моя гексаграма, «Вихід». Там ідеться про те, як єврейський народ з волі Бога покинув Єгипет, де століттями перебував у неволі, і під проводом Мойсея вирушив до обіцяної Богом землі. Майже одразу за ними погналася армія фараона, сподіваючись повернути назад, у рабство. Води Червоного моря розступилися перед ізраїльтянами і вони безперешкодно пройшли по дну; після цього води зімкнулися, потопивши армію єгиптян. Через сорок років блукань пустелею єврейський народ вийшов на берег Йордану, берег обіцяної землі.
А тепер уявіть собі, що фараон погнався за народом не одразу, а через тридцять років їхніх мандрів! Коли вони вже повністю забули про Єгипет, коли народилося нове, вільне покоління, яке ніколи не було в рабстві. Саме це сталося з моїм українським народом. Абсурд і нонсенс, цілковитий анахронізм. Він прозирає у суто радянських штампах патологічної брехні пропагандистських каналів росіян, у виступах їхніх знавіснілих очільників, у озброєнні армії, де командирське спорядження таке ж, як і півстоліття тому (компас, ґумка, офіцерська лінійка), у давно прострочених солдатських пайках тощо. Вони вискочили з минулого і щосили женуться за нами, намагаючись позбавити нашого майбутнього. Але вихід неможливо скасувати. Неможливо скасувати або навспак повернути час. Розпочинається нова історія і Господь усіх часів перегортає наступну сторінку своєї вічної книги, в якій немає місця для вчорашнього.
Збережи мій народ, Господи. Дай нам сили витримати і дійти. Розкрий перед нами води.
І закрий над нами небо.
Війна поруч
Війна ця розпочалася в 2014 році. Я її побачив і зустрів раніше. Побачив як грандіозну візію, сидячи з приплющеними очима під старими соснами на краю Смарагдового поля. Незадовго перед цим я подивився фільм Мілчо Манчевського «Перед дощем» (1994), чудово зняту драму про війну в Македонії, війну між учорашніми сусідами, македонцями й албанцями. Перебираючи в пам’яті кадри й сюжетні лінії цього фільму, відчуваючи ніздрями наближення грози і свіжі пахощі літнього дощу, я раптом зрозумів, що це був провісницький фільм, що він не тільки розповідає про події в колишній Югославії, але й попереджає про те, що станеться з нами, українцями. На Смарагдове поле неквапливо виїжджали танки з триколорами, прокладаючи чорні борозни по молодому зеленому житу, впевнено займаючи танкові окопи, що полишалися тут від радянських часів і вже встигли позаростати кущами барбарису. З північного сходу летіли бойові гелікоптери. Над Батурином лунали перші вибухи і клубочився дим пожежі, що як і триста років тому знищить нашу столицю серця дощенту. Солдати у формі без розпізнавальних знаків без зайвих розмов перекривали шосе «Київ-Москва», блокували залізницю, проводили перші розстріли неблагонадійних…
Під враженням від цієї грізної візії я незабаром написав пару десятків пісень, окремі з яких згодом склали альбом «Армія Світла», записаний Віктором Морозовим у 2008 році. Стоячи поруч із Морозовим на презентації альбома в київському Будинку художника, я думав, що ніхто з людей у переповненому залі не розуміє, мабуть, що цей альбом є попередженням, а не твором пам’яті або уяви. Війна – це те, що чекає на нас попереду, а не те, що навіки лишилося позаду. “„Армію світла“ можна б назвати своєрідною реабілітацією авторської патріотичної пісні. Патріотичної в найширшому сенсі, бо про Україну – або будь-яку іншу країну – тут ніде не йдеться. Та це, зрештою, і непотрібно, – достатньо прозорою є вже головна метафора. „Армія світла“ – це щось значно більше, ніж лише назва титульної композиції. Ледь не фентезійна боротьба Добра зі Злом, Світла з Темрявою відбувається тут чи не в кожній пісні”, – доволі благодушно писав дорогий моєму серцю “Український журнал” про цей альбом у 2009 році, через кілька місяців після згаданої презентації. Але, на жаль, уже через п’ять років стало цілком очевидно, що в моїх піснях ішлося таки про Україну і аж ніяк не про фентезійну боротьбу.
Вірші збуваються. Пісні – теж. Чимало шанувальників моєї пісенної творчості звернули згодом увагу на провісництво «Армії Світла» та інших пісень цього ж періоду, зокрема, пісні «Наречені вовків» у виконанні львівської групи «Файно». Мене не раз запитували, приватно і привселюдно, про дату написання рядків: «Наші землі на схід забирає пітьма, знову п’ять літ буде війна». Питали переважно дружини, матері і сестри воїнів, які вирушили воювати на схід. Питали з неприхованою надією, що коли п’ять років перейде, то весь цей кошмар закінчиться і їхні рідні, кохані повернуться додому цілими й неушкодженими. На жаль, п’ять літ з часу написання «Наречених вовків» давно минули, а війна триває, і кінця-краю їй не видно, попри всі мої оптимістичні фінали.
Філософія письмового стола
Читаючи нещодавно улюбленого блогера, зустрів під його постом про облаштування робочого місця коментар, автор якого розповідає про власний письменницький феншуй.
Отже, замість одного письмового стола він по черзі працює за двома. Один стіл призначений виключно для письма, причому для письма від руки, а також для читання справжніх, тобто паперових книг. (У наш час книги, як і гриби, поділяються на їстівні та умовно-їстівні, тобто паперові і цифрові). Цей стіл – зона письма, вільна від присутності технологій, туди забороняється брати комп’ютер і смартфон. Другий використовується виключно для комп’ютерної роботи – електронна пошта, серфінг в інтернеті, всі діла.
Два письмові столи одразу, нечувана розкіш у нашу тісну, перенасичену пристроями і людьми коворкінгову епоху! А тут ось ремонт у хаті непередбачено затягнувся, спочатку не було шаф для книг і посуду, потім були, але виготовлені зовсім за іншими, ніж треба, розмірами, і ми їх гарячково позбувалися, замовляючи інші, які, до речі, ще й досі не готові. Старого стола, за яким я звик працювати, винесли до іншої кімнати, нового все ще не зробили, тож довелося спорудити доволі химерну конструкцію, хистку й непевну, поставивши на стільця ноутбук, а вже на його кришці пишучи від руки чергові тексти. Звичайно, я завжди сповідував аскетизм і мінімалізм, сповідуватиму їх і надалі, проте чотири місяці поспіль не мати змоги опертися ліктями на стійку і доброзичливу поверхню, це занадто навіть для таких запеклих аскетів, як я.
Ясна річ, доводилося читати про ще екстремальніший письмовий досвід. У коментарі до вже згаданого допису авторка першого опублікованого роману не без гумору, який їй якимось дивом вдалося зберегти, повідомляє, що вона написала свій роман у стінній шафі розміром 3х4, тримаючи ноутбук на колінах. Інший екстремал (якого мені й досі до глибини душі шкода) писав роман на смартфоні, дві години добираючись приміським поїздом до роботи, а наприкінці робочого дня ще дві години повертаючись додому. Зрештою, приблизно так писав свій “Голос”, щоправда, не на смартфоні, і відомий канадський літературознавець та письменник Марко Роберт Стех. У чудовій, хоча тепер дещо призабутій книзі Яна Парандовського “Алхімія слова”, яку я рекомендував би прочитати всім прихильникам красного письменства, є згадка про французького письменника і драматурга Вільє де Ліль-Адана, змушеного писати на підлозі, позаяк у нього конфіскували меблі, і про Бенвенуто Челліні, який єдину в своєму житті поему написав у в’язниці скіпкою, відчахнутою від дверей камери, а чорнило зробив із товченої цегли… Тож коли припече, писатимеш і навколішки, і рачки, і навстоячки, і які там ще вигадливі пози письменницької йоги можна собі уявити.
Наші любі померлі
Нещодавно зі мною стався дивний випадок. Ми поїхали на київський Лісовий цвинтар провідати могилу нашої родички, бо якраз наближалися треті роковини від дня її смерті.
Раніше мені не доводилося бувати на цьому цвинтарі, тож коли я вийшов з машини, то роззирнувся на всі боки й за мить упіймав бічним зором фото зі знайомим обличчям. «Ігор?!» — я не зміг стримати приголомшеного вигуку. За два метри від могили нашої родички було поховано мого однокласника, з яким ми разом закінчували бахмацьку школу. Ігор загинув у 1991-му. Не знаю, чи правдива версія його смерті, але тоді, тридцять років тому, казали, що він працював у київській міліції, разом з патрулем гнався машиною за злочинцями, була неймовірна ожеледь, Ігор не впорався з керуванням і розбився на смерть.
Де Бахмач, де київський цвинтар, де наш випускний вечір і тридцять років, які минули від часу смерті мого однокласника, що навіки залишився молодим. Ігор був лідером нашого класу, довкола нього все оберталося, його всі поважали, прислухалися до його думки й суджень, що в колі волелюбних і анархічних підлітків трапляється доволі нечасто. Коли Ігор ще навчався в школі, то зустрічався з трохи молодшою за нас дівчинкою, веселою, рудою, красивою, яку дражнили Булкою. Ігор хотів одружитися з нею зразу після закінчення школи, однак вона померла від раку у 17 років, згоріла блискавично. Коли Ігор прощався з коханою, яка лежала в труні, то одягнув їй на безіменного пальця обручку, яку приготував для іншої нагоди. Довкола зашепотіли всевідущі тітки й бабусі: недобре вчинив, так не можна, заручився з покійницею, вона скоро забере його з собою. Сльози заливали Ігореві очі, він нічого не бачив і не чув тієї страшної години, зокрема й зловісного шепоту та загрозливих віщувань.
Костянтин Москалець 