Летюча музика


Ми не будемо озиратися назад і переповідати всі ті події, які сталися й не сталися з нами, в нас і довкола нас; ми не будемо переповідати прочитані за цей час книги; ми не будемо повертатися в зиму, весну і літо, останній місяць якого розпочався сьогодні. Ми вийдемо на балкон із чашкою гарячого міцного чаю, запалимо сигарету, будемо слухати цвіркунів, дивитися на першосерпневі зорі й думати про те, якою буде наступна фраза.

А буде вона, скажімо, такою: «На торжество снігів, як дим запахне щастям, розучимось чекати і прощатись; і вийдем на балкон, і світле «здрастуй!» промовимо, і світ нам стане за початок; вітри погасять сивину і сутінь, ще й виточать сльозу, даремну, бо святу; «оце ми й дочекалися», — ніхто не буде чути і розуміть не буде мову золоту; і сад старечих рук, нетлінний, бо невинний, нам стане за собор, в якому присягнем на вірність не собі, а всніженій годині, о котрій ми живем, о котрій не помрем».

Такий гайдеґґерівський вірш, написаний коли б іще не перед військом, у цьому ж таки кабінеті, між цих самих книг і нетель, які злітаються на світло настільної лампи, — бо летіти треба на світло, це правда й істина. Летіти, доки живий. Живий доти, доки усвідомлюєш те, що ти живий. Усвідомлення і є світлом. Осмислення. Розуміння. Тощо.

«Летюча музика», — сказала якось Таня Крижанівська і довго розповідала мені про музику Альбіноні, послухати яку тоді не було можливості; аж років через сім, перебираючи урізькі платівки, наштовхнувся на одну — на пакеті рукою Крижанівської було написано: «Летюча музика». Увімкнув програвач і з перших же тактів усвідомив — яким ясним було це світло і як же можна було не летіти на нього, — усвідомив, що знаю цю музику вічно; і яким же сліпучим був наступний спалах, коли ще через три роки я знову почув цю музику Альбіноні на касеті, привезеній з Англії (Леся Риба подарувала). Це була касета, яку The Doors зробили вже після смерті Джима у Парижі; Джим читав свої вірші, а вони наклали на них музику, дуже добре вийшло. Передостанньою була тема з The End , а останньою — музика Альбіноні, летюча музика Крижанівської, яку виконували осиротілі The Doors.

Ось таким сліпучим є інколи сяйво долі. Іноді мені вдається майже торкнутися його, долетіти насправді, і тоді я падаю в пітьму з обпаленими крилами, зі сльозами образи й нерозуміння. Я хочу постійного усвідомлення своєї долі. Я хочу постійного лету до світла. Я не знаю, чи існує рай для сестер моїх нетель і братів цвіркунів, але я хочу, щоб він існував. Про це довідаємось — або не довідаємося — потім. У тому раю мусить бути дуже багато снігу, — бо надто пекучим було полум’я, в якому згоріли Джим і Дженіс, і нема їм числа… нема нам числа, тим, що палали, палають, летять і долетять таки до своєї долі, до здійснення її, тобто — до істини.

Дуже багато снігу в раю. Засніжені канали, стрункі собори, в яких з музикою Баха, Генделя, Моцарта звучить і музика Альбіноні. Хори, в яких Моррісон і Джоплін співають разом. Ви знаєте, що вони співають?
Так. Вони співають: «Ми — є».

(“Келія Чайної Троянди”, 1 серпня 1992 року)

Cur male scribis?



гіацинти-2

Cur male scribis?[1]

Доволі смарагдової завірюхи, доволі блиску;

пливуть непереможні кораблі,

із палуб янголи печальні і веселі драби

в киплячу воду сиплють завтрашні троянди.

Cur male scribis?

Коханки з берегів гаряче і червоне п’ють вино,

бредуть по вулицях, засмучені і чисті,

дрімають в італійських ресторанах,

шукають, захлинаючись, веселощів — чи мови?

Cur male scribis?

Де твої перли?

Невже коти, які живуть у гіацинтах,

не допоможуть нам знайти бодай одну

вузеньку вуличку в цій ночі без любові?

Cur male scribis?

Котре ж прокляття — чи закляття — чи вино —

ключем до брами виявиться взимку?

Коли підводні сотворіння грім почують?

На дно засніжене поволі опускаються і там

неквапно розпускаються троянди; їхній дим

струмує із води в блискуче небо, витерте на згинах;

печальні драби, янголи веселі

пливуть поміж шумуючих сузір’їв,

де бігають коти, де в’януть гіацинти,

де змучені коханки повертаються

в порожні номери; за вікнами у них

палають смітники і єретúки.

Bene scribere debent.[2]


[1] Чому погано пишеш? (латин.)

[2] Мусиш писати добре (латин).

Ти поруч


rose

Чиста, як вранішній сніг,

Ти йдеш поруч зі мною все життя.

Моє випадкове народження,

Моє випадкове ім’я,

Мої страждання і радощі

Були б нестерпними,

Якби не ти, темно-вишнева трояндо,

Золотий Храме під спокійним повільним

Снігом, –

І ти цей сніг,

І ти цей Храм,

І троянда оця –

Ти.

Душероздираюча пісня про бабцю


Десь удома й досі лежить том Ґалчинського, подарований свого часу Миколою Рябчуком. У 1983 я повернувся з війська і серед іншого продовжив вивчення польської мови та складання власних пісень.
Десь отут вони й зустрілися – мій вільний переклад смішного вірша Ґалчинського й пісня, скомпільована з різних (упізнаваних і не дуже) музичних фрагментів.

Душероздираюча пісня про бабцю, онука-лайдака та інші страхітливі обставини і події

БАБЦЯ:

Отак на лежаку

побіля свого дому

я тихо доживаю

спокійного життя

не грала зроду в око

не пила зроду водки

тому і дожила

до старості глибокої

Ля-ля ля-ля

Вже вечір і Діана

чіпляє сагайдак

на стежці чути кроки

ха-ха! то внук-лайдак

приперся серце бідне

бабусі зранити

як мінімум півсотні

вициганити

я знаю що зроблю:

як труп заплющу очі

довідаюсь чи совість

проснеться у зволочі!

ля-ля-ля-ля-ля-ля

(Хилитаючись на всі боки, стежкою бреде онук-лайдак разом із п’янючими кулєґами)

ОНУК:

Шанування бабуні, достойній невісті!

Ідемо у “Лейпціг” – треба нам зо двісті

Давать – і не марудить! жодних тірлі-мірлі

зайві реверанси, бабцю мої милі!

Мовчиш? чи загубила ти знову п’яту клепку

бабуню, гей, бабуню, відкрий свою торебку!

ня-ня-ня-ня-ня!

Не жиє бідна бабця, отож проп’ємо хату

панове мої любі, радійте і співайте!

Ля-ля-ля-ля-ля!

ХАТА ПРОПИВАЄТЬСЯ – І ШВИДКО ЗНИКАЄ

А П’ЯНА ГАЛАЙСТРА ВЕСЕЛО РИГАЄ

ЛЯЛЯЛЯЛЯЛЯ

P. S.

Не треба грать комедію, як мовив папа Пій;

догралася, бабуню, що хату внук пропив?!

Тільки киця залишилась тобі, бідна бабко,

дозволь сльози тобі витре біленькою лапков!

Пісня про Правду


Це відома народна пісня, яку, зокрема, записував Пантелеймон Куліш. У середині 1980-х я склав до неї власну музику і трохи – як ви можете бачити – поміняв останній куплет. Тоді я часто виконував цю пісню на прохання друзів, потім вона призабулася і загубилася. Недавно я її випадково знайшов (хоча насправді в цьому світі нема нічого випадкового).

В оригінальних версіях XIX століття говориться, що:

А котрий буде чоловік святу правду спольняти,
То йому шлеть Господь милосердний щодень благодати.
Сам Господь єсть Правда, сокрушить Неправду,
Сумирить гординю, вознесеть святиню.

До речі, з численними версіями “Пісні про Правду” можна познайомитись ось на цьому чудовому сайті.

Нема в світі Правди,
Нема її, брате.
Бо тепер Неправда
Стала правдувати;
Бо вже тепер Правда
Стоїть у порога,
А тая Неправда
Сидить конець стола…
Жебраки майданом
Нашу Правду водять,
За свої дрібнії
Зо дня на день поять.
А вже нашу Правду
Садять у темницю,
А Неправду кожен
Кличе до світлиці.
Ой, кохана мати,
Де ж нам тебе взяти?
Тебе не купити,
Ані заслужити.
Коли б тебе, Правдо,
Видіти на світі –
Орловими крильми
Раді б ми летіти!
Той, хто буде тута
Правдоньки шукати,
Тому пошле Господь
Щодня благодаті.
Прийде на Вкраїну
І смирить гординю,
Сокрушить неправду,
Вознесе святиню!