Озираючись у не таке вже й далеке минуле, я бачу ніч наприкінці 70-х років XX століття, стіл із вином і віршами замість закуски, двох моїх найближчих друзів, так само поетів, як і я. Одного з них уже давно нема на цій землі. Ми цілу ніч п’ємо вино, читаємо крамольні з погляду радянської влади вірші і палко дискутуємо, бути чи не бути незалежній Україні. Після численних аргументів “за” і “проти”, ми приходимо до висновку, що Україні – бути! Але років так через п’ятдесят… Бо надто могутній Радянський Союз, бо надто панівною і безальтернативною є комуністична партія, бо надто пильний всюдисущий КГБ, який, можливо, фіксує і цю нашу, чергову дисидентську бесіду. Ще одне «надто» з цієї серії вкрай болюче. Ми сподіваємося подолати його своїми віршами, думами і вчинками, піднявши надто затурканий пропагандою, репресіями і Голодомором народ до розуміння того, що є вищі істини, аніж ті, які нам нав’язують, починаючи з дитячого садочка. Що замість дохлого Лєніна на Красній площі у Москві, труп якого до сьогоднішнього дня відмовляється приймати земля, є вічно живий Бог у небесах. Що земля в нас є своя, а Челябінськ, Тюмень і Караганда з Ташкентом – взагалі не наша батьківщина. Що в нас є власна, батьківська і материнська, мова, і саме вона є рідною, а не та, яку нам викладають, починаючи з другого класу, із книжечки під промовистою назвою “Родная речь”. Що наш справжній народ, хай як його мало, проймає омерзіння до цілої цієї країни, від «гори» до низу, включно з усією її кривавою історією, а тим більше сучасністю. Нічого нашого тут не було, нема й не буде; все найдорожче – люди, назви міст і вулиць, пісні і культура загалом – не звідси. Союз – це приречена на знищення Троя. Ми повинні піти і збудувати вічне українське місто, наше Рим.
костянтин москалець
Христос народився! Славімо Його!
ВИФЛЕЄМ
(Слова, музика, спів – Костянтин Москалець)
На шляху до Вифлеєму
Сніг засипав землю темну,
І на всю пустелю білу
Зірка перша мерехтіла.
Цілу ніч вона вела,
Де стаєнка є мала.
Там Пречиста Діва сина
Повивала, люляла.
Пастухи в сопілки грають
Сина Божого вітають.
Над вертепом, понад степом
Білі ангели кружляють.
Три царі зі Сходу йдуть
І дари свої несуть.
Поміж темряви густої
Бога-Світло віднайдуть.
Забере неситий Ірод
Ладан, золото і миро.
Але кожен по своєму,
Ми йдемо до Вифлеєму.
Під ногами сніг рипить,
Наша зірка мерехтить,
І безмежної любові
Може серце не вмістить…
Ви будете як ми
Щоранку я прокидаюся, вмикаю комп’ютер і йду заварювати чай. Після чаю відкриваю FocusWriter, один з найпростіших текстових редакторів, що сприяє зосередженій роботі, вдягаю навушники з записом голосу струмка або дощу – і вирушаю в письмо. Я не перевіряю електронної пошти, не вмикаю мобільного телефона, взагалі не під’єднуюсь до Інтернету. Спокійне сіре тло, сині літери на моніторі, жодних сторонніх звуків знадвору. Вони, звичайно, є, ті звуки – двигуни і сигналізації авто, крики дикуватої, століттями не виховуваної юрби, моторошне виття дрелей і болгарок; але в моєму тихому й акуратному письмовому просторі для них не знаходиться місця й часу, вони – Ніщо, яке безуспішно намагається прорватися в буття і окупувати його. Безуспішно, принаймні, до тих пір, поки я не напишу 1000 слів.
Ми були, як ви; ви будете, як ми
Зустрічайте! Поезія Келії
Amor fati в перекладі шведською
Kostyantyn Moskalets
Översättning Lev Hrytsyuk och Bodil Zalesky
Amor fati
Jag tänker ofta på varför du är så ensam –
ditt öde är ju ett av de vackraste i världen
dessa ögon vaksamma, sorgsna –
varför finner ni ingen, bara speglar,
och i speglarna bara er själva och ert dubbla väsen,
knappt täckta av fulländningens flor,
av tidens dagg,
väntans rimfrost
klockans tålamod – vad
å vad skulle jag annars kalla dig?
Men kanske är det så det ska vara? Kanske
kommer du att dö i handflatan som en snöflinga
när någons värme förintar denna ensamhet?
Och kanske är denna ensamhet blott ett uttryck
för din oförklarliga varelse?
Och den kärlek som finner dig –
förgör den dig?
Jag älskar dig.
(Опубліковано в часописі 10TAL, присвяченому Україні)
Ориґінал:
AMOR FATI
Я часто думаю, чому ти так самотня, –
одна з найкрасивіших доль у світі;
ці сірі очі, пильні, сумовиті, –
чому ви не знаходите нікого, крім дзеркал,
а в дзеркалах – себе і суть свою подвійну,
ледь-ледь прикриту флером абсолюту,
росою часу,
інеєм чекання,
терпінням дзвону – як іще,
о, як іще мені тебе назвати?
А може, так і треба? Може, ти
загинеш як сніжинка на долоні,
коли чиєсь тепло зруйнує цю самотність?
І, може, ця самотність – лише форма
твоєї ідентичності п’янкої?
І та любов, яка тебе знайде –
тебе ж і знищить?
Я люблю тебе.
Костянтин Москалець 