поезія

Прийдуть, як віщий сон, іриси сині…


irysy_syni

                                                                 Богдані Матіяш
Прийдуть, як віщий сон, іриси сині,
торкнуться там, де риси навісні,
де ліній долі ніжне павутиння
заплуталось безбожно навесні.
І галактичний пил над головою,
і лон глибоких золотий пилок
відіб’ються солоною луною
закушених, мов губи, пелюсток,
і заполонять сад священні гами
роси, нанизаної на твоє ім’я,
так звабливо гойднеться під ногами
не в той бік заокруглена земля.
Але ти вже не раз цю чула притчу.
Іриси в’януть, вичахають сни,
і навскоси відходить електричка
в останній день безпутньої весни.

Моя кохана спить…


SAM_2974

* * *
Моя кохана спить, а за вікном
Сади стоять, облиті молоком.
І губи її ніжні, навісні
До себе посміхаються вві сні.

А ніч тече, прозора і легка,
Ледь світиться у темряві рука.
На голому смаглявому плечі –
Слід кольору багряної парчі.

 

Остання зима


 

 

Остання зима і сумні сажотруси
Полюють на птахів червоних як жар
Порожні двори я все більше боюся
Що білу пожежу не спиниш на жаль
На жаль остання зима
Тонкого світла час
Я піду але ти співай
Ти ще встигнеш давай
Я бачу повсюди зачинені двері
І хочу довідатись де я живу
Але сажотруси псують мені нерви
І я дістаю нетутешню траву
На жаль остання зима
Тонкого світла час
Я піду але ти співай
Ти ще встигнеш давай
Зажурені пси над Китаєм літають
І падають з неба побачивши мак
Вони дуже чемні але я вважаю
Що це не врятує від смерті ніяк
На жаль остання зима
Тонкого світла час
Я піду але ти співай
Ти ще встигнеш давай
Але пам’ятай що існує надія
Дарована птахам і дикій траві
Тут більше не плаче пророк Єремія
Він знає що всі ми нарешті живі
Цей жар не гасне дотла
Він палає у снах
Я піду але ти співай
Ти ще встигнеш давай
Я піду але ти співай
Ти ще встигнеш давай!
Давай! Давай!
Ти ще встигнеш давай
На жаль остання зима
Тонкого світла час
Я піду але ти співай
Ти ще встигнеш давай
На жаль остання зима
Тонкого світла час
Я піду але ти співай
Ти ще встигнеш давай
Давай…

Передноворічне


Падали тихі сніжинки     на чорну, спустошену землю,

Рік нещасливий ішов     безвісти, на вигнання,

Ми неквапливо пили     вино молоде, золотисте,

Добре горіла сосна,     тішачи тіло теплом.

Ми говорили про вічність,     цитуючи давніх поетів,

Слухали вражено нас     речі знайомі, прості,

І уявляли й собі     небесне засніжене Царство,

І шкодували, що там     місця для них не було.

Любі і віддані речі!     Ми раптом відчули цю тугу,

Цю невимовну печаль     бідних, малих служників, —

Лампи, що світло несла     крізь ночі безмежні, безсонні,

Посуду, що пригощав     скромною стравою нас.

Гірко дивилися книги,     яких ми не зможем забрати,

І на гітарі струна     тріснула саме в цю мить.

Глянули ми за вікно  —     там темінь буяла нестерпна;

Речі вже знали про рай  —     і залишалися тут.

4 роки без Олега Лишеги. Але ми пам’ятаємо


Олег Лишега у Келії Чайної Троянди