Ой, конику-братіку


Ой, конику-братіку

Нещодавно на врученні премії імені Стуса ми з Тарасом Компаніченком згадували цю мою давню пісню і навіть пробували її наспівувати. Я свої пісні пам’ятаю погано, деякі взагалі забуваю намертво і тому десятків зо три їх назавжди поринули в Лету. Проте “Ой, конику-братіку…” дивом уціліла, зберігшись на записі одного з київських квартирників у 1985 році. Я й подумати тоді не міг, що мине три з лишком десятиліття – і вона знову стане такою, на жаль, актуальною.

Ой, конику-братіку,
Візьму кобзу, гратиму,
Гратиму сумної.
А ти ж мені не заплатиш,
А ти ж мені не заплачеш,
А ти ж мені не порадиш…

Ой, коню-соколику,
У білому поленьку
Поленько червоне.
Там же ж лежать порубані,
Там же ж лежать постріляні,
Серед ночі ворон кряче,
Кониченьку мій…

Лети, ворон, лети звідси,
Лети світом та розвідься,
Чи є ще живі.
Бо вже шабля пощерблена,
Бо вже Січ потоплена,
Бо вже коник натомився…

Лети, ворон, та вертайся,
У коника запитайся
Про хазяїна.
А кінь тобі не заплаче,
А кінь тобі не розкаже,
А кінь полем білим скаче.

Кониченьку мій!
Кониченьку мій…

Війна поруч


Війна ця розпочалася в 2014 році. Я її побачив і зустрів раніше. Побачив як грандіозну візію, сидячи з приплющеними очима під старими соснами на краю Смарагдового поля. Незадовго перед цим я подивився фільм Мілчо Манчевського «Перед дощем» (1994), чудово зняту драму про війну в Македонії, війну між учорашніми сусідами, македонцями й албанцями. Перебираючи в пам’яті кадри й сюжетні лінії цього фільму, відчуваючи ніздрями наближення грози і свіжі пахощі літнього дощу, я раптом зрозумів, що це був провісницький фільм, що він не тільки розповідає про події в колишній Югославії, але й попереджає про те, що станеться з нами, українцями. На Смарагдове поле неквапливо виїжджали танки з триколорами, прокладаючи чорні борозни по молодому зеленому житу, впевнено займаючи танкові окопи, що полишалися тут від  радянських часів і вже встигли позаростати кущами барбарису. З північного сходу летіли бойові гелікоптери. Над Батурином лунали перші вибухи і клубочився дим пожежі, що як і триста років тому знищить нашу столицю серця дощенту. Солдати у формі без розпізнавальних знаків без зайвих розмов перекривали шосе «Київ-Москва», блокували залізницю, проводили перші розстріли неблагонадійних…
Під враженням від цієї грізної візії я незабаром написав пару десятків пісень, окремі з яких згодом склали альбом «Армія Світла», записаний Віктором Морозовим у 2008 році. Стоячи поруч із Морозовим на презентації альбома в київському Будинку художника, я думав, що ніхто з людей у переповненому залі не розуміє, мабуть, що цей альбом є попередженням, а не твором пам’яті або уяви. Війна – це те, що чекає на нас попереду, а не те, що навіки лишилося позаду. “„Армію світла“ можна б назвати своєрідною реабілітацією авторської патріотичної пісні. Патріотичної в найширшому сенсі, бо про Україну – або будь-яку іншу країну – тут ніде не йдеться. Та це, зрештою, і непотрібно, – достатньо прозорою є вже головна метафора. „Армія світла“ – це щось значно більше, ніж лише назва титульної композиції. Ледь не фентезійна боротьба Добра зі Злом, Світла з Темрявою відбувається тут чи не в кожній пісні”, – доволі благодушно писав дорогий моєму серцю “Український журнал” про цей альбом у 2009 році, через кілька місяців після згаданої презентації. Але, на жаль, уже через п’ять років стало цілком очевидно, що в моїх піснях ішлося таки про Україну і аж ніяк не про фентезійну боротьбу.
Вірші збуваються. Пісні – теж. Чимало шанувальників моєї пісенної творчості звернули згодом увагу на провісництво «Армії Світла» та інших пісень цього ж періоду, зокрема, пісні  «Наречені вовків» у виконанні львівської групи «Файно». Мене не раз запитували, приватно і привселюдно, про дату написання рядків: «Наші землі на схід забирає пітьма, знову п’ять літ буде війна». Питали переважно дружини, матері і сестри воїнів, які вирушили воювати на схід. Питали з неприхованою надією, що коли п’ять років перейде, то весь цей кошмар закінчиться і їхні рідні, кохані повернуться додому цілими й неушкодженими. На жаль, п’ять літ з часу написання «Наречених вовків» давно минули, а війна триває, і кінця-краю їй не видно, попри всі мої оптимістичні фінали.

Читати повністю в “Українському журналі” (PDF, 1,8 Mb)

Остання зима


 

 

Остання зима і сумні сажотруси
Полюють на птахів червоних як жар
Порожні двори я все більше боюся
Що білу пожежу не спиниш на жаль
На жаль остання зима
Тонкого світла час
Я піду але ти співай
Ти ще встигнеш давай
Я бачу повсюди зачинені двері
І хочу довідатись де я живу
Але сажотруси псують мені нерви
І я дістаю нетутешню траву
На жаль остання зима
Тонкого світла час
Я піду але ти співай
Ти ще встигнеш давай
Зажурені пси над Китаєм літають
І падають з неба побачивши мак
Вони дуже чемні але я вважаю
Що це не врятує від смерті ніяк
На жаль остання зима
Тонкого світла час
Я піду але ти співай
Ти ще встигнеш давай
Але пам’ятай що існує надія
Дарована птахам і дикій траві
Тут більше не плаче пророк Єремія
Він знає що всі ми нарешті живі
Цей жар не гасне дотла
Він палає у снах
Я піду але ти співай
Ти ще встигнеш давай
Я піду але ти співай
Ти ще встигнеш давай!
Давай! Давай!
Ти ще встигнеш давай
На жаль остання зима
Тонкого світла час
Я піду але ти співай
Ти ще встигнеш давай
На жаль остання зима
Тонкого світла час
Я піду але ти співай
Ти ще встигнеш давай
Давай…

Іриси


 

Богданці Матіяш

І
Прийдуть, як віщий сон, іриси сині,
торкнуться там, де риси навісні,
де ліній долі ніжне павутиння
заплуталось безбожно навесні.

ПРИСПІВ:

Сині твої сни,
ніжні губи, карі очі;
я тебе лю,
доторкнутись хочу.
Тільки ця ніч –
а вже завтра буде пізно,
забере тебе з собою
швидкісна біда залізна.

ІІ
І галактичний пил над головою,
і лон глибоких золотий пилок
відіб’ються солоною луною
закушених, мов губи, пелюсток.

ПРИСПІВ.

ІІІ
Побачивши тебе, як тінь, легкою
в останній день безпутньої весни,
ламаються під власною вагою
іриси сині, наче твої сни.

ПРИСПІВ.

Федеріко Ґарсія Лорка. 120 років


Пригадую ті прадавні-праюні літа, коли я самозабутньо святкував цей день, день повернення з армії, день народження Федеріко Ґарсія Лорка. Як натхненно декламував Володя Кашка його «Циганське романсеро», а ми заворожено слухали, і парував щойнозаварений міцний чай, і клубочився неймовірно синій і запашний дим наших перших у житті сигарет. Сьогодні виповнюється 120 років з дня народження Федеріко, але хто, крім мене, пам’ятає про це? для кого це залишається важливим – звучання гітари і віршів, для кого актуальним залишається безсмертя улюблених поетів? може, для одного з останніх, найвірніших друзів, Віктора Морозова, що колись написав прекрасну пісню на слова Ґарсія Лорка…

LA GUITARRA

Empieza el llanto
de la guitarra.
Se rompen las copas
de la madrugada.
Empieza el llanto
de la
guitarra.
Es inútil callarla.
Es imposible
callarla.

Llorra monótona
como llora el agua,
como llora el viento
sobre la nevada.
Es imposible
callarla.
Llora por cosas
lejanas.
Arena del Sur caliente
que pide camelias blancas.

Llora flecha sin blanco,
la tarde sin mañana,
y el primer pájaro muerto
sobre la rama.

¡Oh guitarra!
Corazón malherido
por cinco espadas.

 

ГІТАРА

Як заридала
моя гітара,—
розбилась досвітку
криштальна чара.
Ой заридала
моя гітара…
Хочу утішить —
надармо,
хочу утишить —
намарно.
Плаче, як вода,
що рине з яру,
плаче, як вітер,
що жене хмару.
Хочу впинити —
надармо,
вона ридає
за даллю.
Плаче пісок гарячий,
кличе біле латаття,
плаче стріла за ціллю,
вечір кличе світання,
плаче в голім гіллі
пташка остання.
А-ой, гітаро!
У серці п’ять ножів
одним ударом!

(Переклад з іспанської Миколи Лукаша)