Останнім часом мене дуже дивує режисерська робота пам’яті, яка по-своєму компонує відзнятий життєвий матеріал. Здається, що важливі події, тріумфи і перемоги не мають великого значення для неї. Так, безперечно, я пам’ятаю всі ці урочистості, отримання тих чи інших премій, велелюдні презентації моїх книжок у Львові і Києві, сотні людей, які самозабутньо співають “Вону” у Харкові або тому ж таки Києві (для денної свідомості це одна з моїх найважливіших особистих перемог над поголовною русифікацією) тощо. Я пам’ятаю сімейні свята, кожну з річниць нашого шлюбу, подорожі на море і в гори – зрештою, саме після них залишається найбільше фотографій і магнітів на холодильнику. Я пам’ятаю їх – але не бачу внутрішнім зором. Пам’ять фіксує інше й по-іншому. Спогади випірнають несподівано, переважно тьмяно освітлені містичним фіолетом або ж забарвлені невідомими жодному Інстаграму фільтрами. Пам’ять відверто нехтує річницями і ювілеями, видобуваючи натомість своє тлумачення і зображення давніх подій як коротких reels настроїв та станів, які в той момент, коли діялися, анітрохи не здавалися важливими.

Ні, переконано стверджує вона, якраз це й було найістотнішим у твоєму житті, поясненням його і виправданням.

Ось ми з дружиною їдемо нічним потягом з Кракова до Перемишля. Наші супутниці по купе вже повиходили, панує присмерк, повсюди валяються порожні і повні пластикові пляшки питної води. За вікном неозора пітьма, часом пропливають скупі вогники станцій, чути тільки монотонний перестук коліс. Ми потомлені, дрімаємо, прокидаємось, і, зирнувши на смартфони, переконуємось, що до Перемишля ще близько години часу. Чому, чому ти кажеш, пам’яте, що це була одна з найважливіших ночей у моєму житті? Адже я сотні ночей провів у поїздах і електричках, а ти обрала саме цю, саме її прокручуєш на повторі, саме її показуєш такою значущою, може, священною, ніч, у якій взагалі не було нічого особливого.

Ось Тузік, вірний пес, який років п’ятнадцять супроводжував мене на всіх прогулянках до лісу, з несамовитим екстазом святкуючи кожен мій приїзд із Києва до Келії і якого – так гірко писати це – не стало наприкінці цього літа. Я заходжу в Сейм, пливу, насолоджуючись швидкою течією і чистим липневим літеплом, а Тузік розпачливо скавчить і наполохано бігає берегом (сам він у воду боявся заходити). “Виходь звідти, негайно виходь, це небезпечно, що я робитиму, якщо ти втопишся?!” – ось що означає це лунке скавчання і відчайдушний, захеканий біг кручами. Він заспокоюється тільки тоді, коли я виходжу на берег і чухаю йому м’якенькі вушка. “Тепер ти врятований, більше ніколи не лізь у ту воду”, – кажуть його розумні карі очі. Дякую, друже; мало хто в цьому житті так болісно переживав за мене.

Я сотні разів плавав у Сейму, а ти зберегла тільки цей епізод. Чому? Що в ньому виняткового? Те, що Сейм тоді ще не був отруєний? Чи те, що Тузік більше ніколи не піде зі мною ні до ріки, ні до лісу? Чи щось інше мається на увазі, все ще непроявлене, незбагнуте, непомічене?

Пам’ять теж як відданий пес, пес, для якого запахи у стократ важливіші за літери і їхні поєднання, а доторки – за хай там які екзотичні зображення на дисплеях смартфонів. І ось вона видобуває зі своїх надр іще один сполох, осінь двадцятилітньої давнини, осінь, коли ще не було війни. Тоді, як і тепер, до речі, тривав Місяць хризантем за східним календарем, мама повернулася з базару, разом з іншими покупками принісши й хризантеми. Я неуважно ковзнув по них поглядом і нічого не сказав, заклопотаний був, думав про щось інше. А вона подумала,що квіти мені не сподобались, справді дрібні якісь і убогі, посміхнулася, наче вибачаючись: “Там були гарні, пишні, барвисті – але по 6 гривень, а ці – по 2.50…” – от я їх, мовляв, і купила, бо ті, барвисті і буйні, надто дорогі для нас. Зате в нас тепер є хризантеми і вони пахнуть на всю хату.
Це вразило мене в саме серце. Вони й досі визирають з картатої базарної торби, приголомшені діти збіднілої шляхти, бояться зустрітися зі мною поглядом. Нам так ніяково… ми думали, що потішимо тебе… вибач, що ми такі малі й мізерні!

– Ні, що ти, я ще ніколи в житті не бачив таких красивих хризантем! – переконую я тепер свою пам’ять. – Бачиш, скільки осеней минуло, а я їх не забув.
– Це я їх не забула, – тихо відповідає пам’ять. – До тебе приходило життя і приносило тобі квіти, ось і все.

Мовчазний фіолет купейного світильника на сонному обличчі коханої. Відчайдушне скавчання вірного пса на золотій піщаній кручі. Порепані руки і знічена посмішка мами, терпкий аромат хризантем, саме тих, хризантем нашої бідності. Ледь зауважене краєм ока, те, що здавалося неістотним і нудним, як стояння в черзі, дрібне і убоге, раптом приходить і вибухає прибуттям усього буття одразу, настанням сенсу цього буття, який уже ніхто не зможе заперечити і скасувати.

Одна з кращих книжок цього скаженого року – “Дозвілля” Йозефа Піпера. Поділюся з вами кількома виписками.

Спробуйте уявити, що раптом серед безлічі голосів на заводах і на ринковій площі (де можна взяти те, те чи інше?) – що раптом серед цих знайомих голосів і запитань пролунає ще один голос, який запитає:

“Навіщо взагалі існувати?”

“Чому існує буття, а не навпаки, ніщо?”

Філософський пошук і світ праці неспівмірні. Той, хто без попередження поставив би ці питання в компанії людей, чий розум зациклений на потребах і матеріальному успіху, швидше за все був би визнаний божевільним. Однак саме в таких екстремальних випадках, як цей, виявляється вся глибина контрасту; і тоді стає зрозуміло, що питання виходить за межі повсякденного світу та веде за його межі.

Справжнє філософське питання завжди пробиває купол, який накриває буденний буржуазний світ, хоча це не єдиний спосіб зробити крок за його межі. Поезія не менше, ніж філософія, неспівмірна з ним.

Але ще гірше, ніж замовчування або просте зникнення цих досвідів трансцендентності є їхнє перетворення, їхня деградація в удавані та фальшиві форми; і псевдореалізації цих фундаментальних актів, безсумнівно, існують, створюючи видимість прориву купола повсякденного життя.

Молитва може бути спотворена таким чином, перетворившись на своєрідну техніку, за допомогою якої життя під куполом стає можливим. Більше того, любов теж може набути знеціненої форми, в якій всі сили відданості підпорядковуються цілям обмеженого его. Це знецінення походить від боязкого самозахисту перед шоком більшого, глибшого світу, в який може увійти тільки той, хто по-справжньому любить.

І найгірше в усьому цьому те, що ці фальшиві форми поєднуються — не для того, щоб вийти за межі повсякденного світу, а навпаки — щоб ще міцніше закрутити купол, закрити всі вікна — і тоді людина дійсно опиняється ув’язненою у світі праці.


…Наші справи зі світом праці тепер ще гірші, ніж були в повоєнній Німеччині, коли Піпер писав свою книжку. Як пояснює в нещодавній розсилці патріарх критики інтернетної доби Ніколас Карр, тепер ми всі перетворилися на фабрики даних з безперервним циклом виробництва:

“Дані не лежать пасивно в мені, як пласт руди чи басейн нафти, чекаючи на видобуток. Натомість я активно виробляю дані. Коли я їду або йду з одного місця в інше, я виробляю дані про місцезнаходження. Коли я щось купую, я виробляю дані про покупку. Коли я обмінююся повідомленнями з кимось, я виробляю дані про приналежність. Коли я читаю, дивлюся або купую щось онлайн, я виробляю дані про вподобання. Коли я завантажую фотографію, то виробляю не лише дані про поведінку, але й дані, які самі по собі є продуктом. Іншими словами, я набагато більше схожий на фабрику даних, ніж на шахту даних. Я виробляю дані своєю працею — працею свого розуму, працею свого тіла”.

Суть гуманістичної критики технологій, пише Карр, полягає не в тому, щоб нав’язати всім нам певний спосіб буття, а в тому, щоб дати перспективу, розуміння та знання, необхідні для власного обґрунтованого вибору інструментів і технологій, які ми використовуємо, а також способів їхнього проектування та застосування.

Бачення, перспектива, даль неможливі без трансцендування, без виходу за межі купола повсякденності. Праця допомагає нам  жити, але дозвілля дає змогу отямитися і побачити, що сенс життя аж ніяк не полягає в активному виробництві.

У наш час дедалі більше ототожнюються “спільне благо” і “спільна потреба”; світ праці стає єдиним нашим світом; він загрожує поглинути нас повністю, а вимоги світу праці стають все більшими і більшими, поки, врешті-решт, не висувають тотальних вимог до всієї людської сутності, як чинить це, скажімо, ідеологія Кремнієвої долини з її фундаментальною тейлористською вірою в те, що на особистому та колективному рівні людство може і повинно бути оптимізоване за допомогою кращого програмування. А проте, зауважує Піпер, праця як процес задоволення “спільної потреби” аж ніяк не є синонімом поняття “спільного блага”.  Поняття “спільного блага” набагато ширше. Наприклад, “спільне благо” вимагає (як каже Аквінат), щоб були неоптимізовані люди, які присвячують себе “марному” життю споглядання, а також, щоб деякі люди філософствували – тоді як не можна сказати, що споглядання чи філософія допомагають задовольнити “спільну потребу”.

Тож знайдіть час для себе, а не для виробництва. Зважтеся на дозвілля. Читайте Піпера і Карра, або взагалі не читайте і не пишіть, просто милуйтеся багряним маревом золотої осені, не намагаючись зафіксувати невловимий чар минущості, смертності, єдиного разу і перетворити їх на відтворювані до нудоти поганої нескінченності пікселі та мегабайти. Любіть по-справжньому те, чому більше не бути.

Перша чверть XXI століття, колонізація Марса, штучний інтелект, меткі ракети і дрони…

Дрони, власне.

Сидимо без електрики (вкрай жорсткий графік відключень – 3 години зі світлом, 6 – без). І без води. Вже не кажучи про інші цуда науки та техніки. На щастя, є мобільний зв’язок і сякий-такий інтернет, завдяки чому була змога послухати трансляцію Святої Літургії (сьогодні – чудової) з Городка.

Читаю зі смартфона розмови з кардиналом Сарою (“The Day Is Now Far Spent”).

День уже похилився.

“Коли вони наблизилися до села, куди йшли, Ісус удав, що хоче простувати далі. Вони ж наполягали, кажучи: “Зостанься з нами, бо вже надвечір, і день уже похилився.” І він увійшов, щоб зостатись”.

Залишайся з нами, Господи, бо настає вечір і вже день добігає кінця.

Залишайся з нами, коли огорне нас ніч муки і тривоги, ніч сумнівів і спокус, ніч убогості і поразки, ніч самотності,  ніч хвороби і страждання,  ніч гіркої смерті.

І Він увійшов, щоб зостатись.