Нові публікації Костянтина Москальця

Вийшла друком моя нова книга поезій і пісень “Срібне поле”. Гортаю її і тішуся, дякуючи дорогому Іванові Малковичу та видавництву “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”.

СРІБНЕ ПОЛЕ

сутінковими птахами
поросла твоя мила і втрачена назва
музика ледве засніжена
за теплими мурами сліз

тамуючи землю і світло
погляньмо на поле срібне
теплим небом налите по вінця
темним небом наповнене вщерть

дощ повився мов дикий сідий виноград
моя смертонько мила я плачу
коли трохи ущухне твердий листопад
коли попіл ущухне кого ми побачим
і кому ми пробачимо щó
світанковими назвами? –

тамуючи землю і світло
погляньмо на поле срібне
(срібне-срібне поле)
1979

Отже, залишаючись, за словами Зерова, «оподаль від розмов, людей, бібліотек», нам доводиться покладатися виключно на самих себе. Доброзичливого Сімашкевича, який забезпечить нас борошном, пшоном, салом і дровами, не буде. Залежно від того, до якої пущі чи яру ви заберетеся, рятуючись від уже згаданого холоду-голоду, а заодно й від крилатих ракет російських покидьків, у вас, найпевніше, не буде поблизу ні магазину, ні лікарні, ані мобільного зв’язку й інтернету вкупі з іншими підступними ласощами цивілізації. Вам доведеться в першу чергу забезпечити чотири фундаментальні людські потреби: їжу, воду, дах над головою і тепло під цим дахом. Добре, якщо у вас буде трохи грошей, і ви зможете купити вже нарубаних дров у місцевих селян. Якщо ж ви приїдете рятувати душу бідні, мов церковна миша (а так зазвичай і розпочинається увертюра хоч до переміщення осіб в умовах війни, хоч до дауншифтингу), тоді доведеться завести пилку і сокиру, надовго зробивши їх улюбленими домашніми ґаджетами замість смартфона і планшета. Спостерігаючи, як з дня на день зростають стрункі ряди свіжих рубанців у вашому сараї, ви фізично відчуватимете, як зростає і нездоланний захист від ненатлої навали хаосу й холоду. До того ж підкачаєте атрофовані роками сидіння у вигідному кріслі м’язи, позбудетеся тунельного синдрому, доброзичливо прищепленого правій руці «мишкою», а заодно вас покинуть депресія і невпевненість у завтрашньому дні, з якими не могли справитись найновіші антидепресанти. Зважте також на ту небуденну обставину, що сокира – цілком непоганий і ефективний пристрій у боротьбі з російськими окупантами!

Читати повністю

Часом нас провідує котрась із сестер-монахинь, приятельок моєї дружини. З такої нагоди дружина готує смачний обід, пече торт або сирник. Ми разом обідаємо і чаюємо, бесідуючи одразу про все на світі, як то воно водиться між направду близькими людьми, братами і сестрами
Цього разу мова зайшла про котів. Зручно вмостившись на колінах сестри, наш Пірат уважно прислухається до плину бесіди. Коти люблять, коли про них говорять, їх хвалять, ними тішаться. Втім, люди так само. Чорний з білим, кіт досконало пасує до чернечого габіту. Брат Пірат…

– Такі милі, – замислено каже сестра, гладячи доглянуту сяйливу шерсть. – Цікаво, чи будуть коти у раю?

– Думаю, що будуть, – кажу я. – Он святий Франциск читав проповіді рибам і птахам, та, мабуть, і котам та псам за сприятливої нагоди, то що ж, він даремно старався? Є чудові картини, де зображено, як тисячі риб, вистромивши голови з води, вдячно засвоюють напучування святого…

Звичайно, для того, щоби потрапити до раю, бажано мати безсмертну душу. Опираючись на згори взяту тезу про відсутність душі у тварин, Кант відмовляв їм у безсмерті, трактуючи цих істот як різновид автоматів і машин. Може, тому, що в Канта ніколи не було домашніх тварин, він і не бачив, як коти вміють сумувати, а собаки – радіти. Він нічого не знав про Хатіко, і про сотні таких, як Хатіко, безмежно вірних псів та котів.  Натомість мізантроп Шопенгауер, який самозабутньо любив своїх пуделів, Атму і Буца, схилявся до протилежної, ніж у Канта, думки. Він провадив з ними тривалі філософські диспути, після смерті Атми замовив її посмертну маску, а коли Буц якимось необачним псячим вчинком виводив філософа із себе, називав його найобразливішим з імен: “Ти – людина!” Тим не менше, філософ заповів значну суму грошей на утримання Буца після своєї смерті…

Жарти жартами, насправді ж нам хотілося б, щоб десятки й сотні створінь, яких ми зустріли на земному, такому скороминущому, шляху, також звідали смак вічності і зустрілися з нами там, у небі. І ця кицька Пушинка, яка прожила в сім’ї цілих вісімнадцять літ, виглядівши мого племінника Сашка; і цей пес Топа, з яким нерозривно пов’язані дитячі спогади про канікули й суничні галявини навіки. І всі ці соловейки, які пристрасно й переконливо, до світанку розповідали нам із дружиною про безсмертне кохання. І кожен метелик, кожен коник-стрибунець, кожна мурашка і бджола, такі запаморочливо працьовиті, такі залюблені у минущу красу квітів, нехай вони теж опиняться там, з нами, у раю…

– Але ж чи опинимось ми там? – спохоплюється сестра. – Одна знайома каже: ти все життя в монастирі – і ти ще вагаєшся, чи будеш у раю? Що ж ти там робиш стільки років, на що гаєш час?!

Ми знову сміємося.

Хтозна, чи потрапимо ми до раю після всього, що було на віку. Але Бог милосердний, незрівнянно милосердніший і більший за приземлені людські уявлення та мірки. Може, Він зглянеться над нами, над вічно безпритульними блукачами у долині сліз, і забере до себе – разом із тим песиком, якого на очах у мене малого переїхав мотоцикл, і за яким я пролив стільки жарких сліз; разом із конями, що взимку провалилися під кригу разом із санями й людьми; разом із кожною рибою і птахою, яким ми відібрали життя…

Читати повністю

Ми з друзями п’ємо каву неподалік від Хрещатика, обговорюючи останні новини, згадуючи довоєнні часи. Людей у Києві помітно поменшало, довкола переважно розцяцьковані татушками юнаки й дівчата, млосно пахнуть квітучі липи. Майже ніщо не нагадує про війну, якщо не рахувати залізних “їжаків” на сусідніх вулицях і хлопців із тероборони
– А ще в мого чоловіка є одна дивовижна здібність, – повідомляє товариству моя дружина. – Він дуже точно пам’ятає те, чого насправді ніколи не було. В подробицях!

Ми голосно сміємося у відповідь на це несподіване одкровення. Молодь за сусіднім столиком підводить на нас очі і теж схвально посміхається. Посміхається обдертий бездомний, який збирає тут милостиню. Посміхається пес, якого вивів на прогулянку хлопчина, галюцинаційно подібний на Кіану Рівза. Усім добре, всі радо купаються в золотому меду щедрого липневого сонця. Сміх – те, що робить людей людьми.

Однак минає трохи часу і ми поважніємо. Війна триває. Сьогодні і завтра знову загинуть наші люди, як загинули вони вчора й позавчора; ось уже скоро пів року, відколи не минає дня без жертв, принесених кривавому богові війни. Гинуть наші брати і сестри. Гинуть діти. Може, вже загинули ось цієї миті, коли ми заходимо до вестибюлю станції метро “Театральна”. Може, хтось із наших рідних уже почетвертований ракетними ударами озвірілих від безкарності росіян. Чи маємо ми право сміятися, коли зараз, цієї миті, у бою гине український цвіт? Без якого Україна ніколи не буде такою, якою вона могла би бути? Такою талановитою, усміхненою, багатою… Гинуть ті, хто удвічі або й утричі молодший за мене, мої діти і внуки за віком. Так і не побачивши брейгелівських “Мисливців на снігу” у Відні, не відвідавши ні Мюнхена, ані Лондона, не побачивши розкішних картинних галерей, не почувши жодного геніального твору, які для них писали Бах і Моцарт? Просто зі студентської лави – у смерть. Швидко перегорнувши аркуші книги життя.

Це важке питання, я не знаю відповіді на нього. З одного боку, життя мусить тривати, попри всі на світі війни і насильницькі смерті. Але цю фразу легко сказати тому, хто сам залишається живим, хто уцілів, хто має змогу їсти, пити каву і сміятися. Хтозна, чи легко вимовити ці слова матерям або дружинам воїнів, які ніколи не повернуться додому, не піднімуться сходами, не подзвонять у двері. Є ті, хто не розпачає, матері і дружини, я знаю. Дехто з них навіть співає колискових своїм загиблим, проводжаючи в останню путь. Є ті, хто, набравши пива і ввімкнувши улюблену музику полеглих воїнів, розповідає прикольні історії з їхнього життя і такі хохми, що присутніх просто розриває від сміху.

І все-таки. Одних порозривали “гради”, інші ж, самі живі-здорові, розриваються їм услід від сміху, чи добре це, чи припустимо?

Читати повністю