Я цілу ніч не спав. Густої тиші мед
точився спроквола́ на землю березневу;
я по рядку пригадував сонет,
якого написав Микола Зеров.
І догорала свічка як на зло,
дрімали по кутках сумні примари,
життя нікомуненалежне пропливло,
мов сірий дим над valle lacrimarum*.
…А вже коли займалося на світ
і очі відмовлялися від зору,
сонет згадався – суто Партеніт,
стрункий так само, вічний і прозорий.
———-
*долина сліз (лат.)
Сьогодні останній день зими і я хочу від усього серця подякувати тим, хто протягом перших місяців цього року підтримав мене фінансово (частково це було пов’язано з нещодавнім днем народження). Я вважаю, що існуючі способи підтримки улюблених письменників (зокрема на Substack) не дуже вдалі. Навіщо пропонувати людям тривалі підписки на блоґ, щомісячні або цілорічні? Милосердя і солідарність – спонтанні відрухи душі, не треба їх комерціалізувати. Достатньо навіть одного вияву уваги і одного внеску на рік, щоб автор відчув гарячий приплив вдячності до часто невідомого союзника або союзниці по буттю. Тим більше зворушливим виглядає те, що чимало моїх жертводавців роблять свої внески неодноразово. Тож як часто пишу в своїх посланнях, дорогі мої доброчинці, нехай ці гроші повернуться вам сторицею.
Дякую:
– Анатолій Дністровий
– В’ячеслав Федченков
– Дмитро Безвербний
– Байдюк М.
– Сергій Шельпук
– Віктор Морозов
– Іван Малкович
– Марта Вусятицька.
Коли я писав пісню “Остання зима”, обставини мого життя були вкрай нестерпними і та зима дійсна могла стати останньою. А проте, звідтоді минуло чверть століття. Я все ще живий, з вами, можу вийти на зв’язок і сердечно подякувати, можу милуватися надзвичайно ласкавим світлом місяця лютого. Це тому, що витримав і не здався тоді.
Не здавайтеся і ви. Ніколи.
Крайній ліворуч – Костянтин Москалець. 1982 рік.
Присягаю, що все написане правда, і я писав це без використання алгоритмів. Присягаю, що ці слова написав я, а не штучний інтелект. Присягаю, що всі слова, які будь-коли будуть написані в цьому блозі, походитимуть від людини, якій начхати на штучний інтелект. І далі в такому ж дусі.
Тож не дивно, що коли у вас творчий корок, ступор або блок і ви звертаєтеся по допомогу до якого-небудь DeepSeek, він, недовго думаючи, і собі розпочинає текст сакраментальною фразою: “Ви не повірите, але все подальше було написане людиною“. А потім, наче зауваживши вашу легку спантеличеність, додає: “…однак задля перевірки граматики та вдосконалення стилю ця людина подеколи зверталася до штучного інтелекту“.
Перш ніж ви прочитали та зрозуміли все вищесказане, штучний інтелект встиг настворювати таку кількість умовно читабельних, а місцями й справді цікавих символів з пробілами, якої не спроможуться створити протягом 2025 року всі українські графомани разом узяті (а в нас їх немало).
Нюанс письменницької надії полягає в тому, що найнестерпніший український (і німецький, і американський теж) графоман має кілька неоціненних переваг, навіки недосяжних для штучного інтелекту: співчуття, власну пам’ять, здатність втомлюватися писати, нестерпний часом досвід людського існування.
Читайте також: Полум’я відігріє пам’ять
Досвід не обов’язково складається зі слів, і часто його взагалі неможливо пояснити за посередництвом символів із пробілами. Тільки на мигах. Або тільки мовчки посміхаючись. Цей досвід поєднує нас з усіма людьми, які будь-коли мешкали на планеті Земля. Досвід смаку й запаху свіжоспеченого хліба. Або досвід несмаку, коли натрапляєш на незліченну кількість матюків у цілком начебто шанованих виданнях та в начебто притомних авторів. І навіть у деяких, за перепрошенням, президентів. Іще можна згадати екстатичний досвід сп’яніння від легкого вина або від поцілунку коханої. Досвід гарячої крові, яка спазматично бурхає з відкритої рани і яку негайно треба спинити. У штучного інтелекту немає крові. Це тільки мовна модель. І вона не вміє німувати від горя або кричати від розпачу.
Я вкотре переглядаю “Апокаліпто” Мела Ґібсона, де людолови женуться за Лапою Ягуара, паралельно занурюючись у спогади, послужливо зняті з найдальшої полиці незрадливою пам’яттю. Це не та неозора пам’ять, яку має вмістилище штучного інтелекту. Вона вповні собі обмежена, у неї є початок і за скількись там років буде кінець. Але вона жива й емоційна, часом примушує плакати, часом – каятись, інколи жартує або викидає такі коники, про які штучний інтелект і мріяти не сміє. Пам’ять людини, пам’ять досвіду, пам’ять опіків і насолод, жаху і блаженства. Ваша пам’ять така ж, дорогі мої читачі.
Читайте також: Магія повсякденного життя
Роту підняли по тривозі. Поруч з озером, де будували радар, спалахнула велетенська пожежа. Один із солдатів, які охороняли привезену апаратуру (а вона коштувала мільйони), втік. Можливо, пожежа сталася через необачно кинутий ним недопалок, і хлопець злякався відповідальності. А може, йому допекли знущання “дідів”, із якими разом ходив у караул, і він, захопивши автомат Калашникова, вирішив тікати додому. Нам теж роздали зброю й набої, посадили у вантажівки й повезли в сопки (все це діялося в Казахстані). Наказ був шукати й спіймати втікача, в разі збройного спротиву – відкривати вогонь на ураження.
Десь за годину, коли у фляжках вже закінчувався напій із верблюжої колючки, ми з Кабаном помітили його в тремтінні спекотного марева. Він крокував, ми бігли. Тепер він став нашою здобиччю, нашим зайцем, сайгаком і сенсом життя! Ми спіймаємо втікача, приведемо до верховних жерців, які, обмазавши невдаху кольоровою глиною та вапном, принесуть його в жертву кровожерному богу Кукулькану… чи пак Брєжнєву, чи хто там іще із кремлівських божищ тоді був на чергуванні. А нам дадуть нагороду, може, навіть відпустку! Відпустки з озера Балхаш давали вкрай рідко, тож гнатися було за чим.
– Ляж, – раптом сказав Кабан, і, сам упавши на крем’яхи, щосили потягнув мене за полу гімнастерки.
– Ти чого?! – впав я поруч. – Утече ж!
– А якби це був ти?
Я не знав, що відповісти. Гадаю, штучний інтелект теж завис би. У нього немає досвіду власного “я”, як би він, отже, міг поставити себе на місце “я” іншого? Я майже ніколи не тікав від обов’язку, не косив від армії, як дехто з моїх однолітків. Гуляти – так гуляти, стріляти – так стріляти. Але ясно, що в мене теж були свої промахи або прогріхи, внаслідок яких хтось інший мав прикривати потім мій, висловлюючись високим стилем, зад. Керуючись розумінням і співчуттям, притаманним людині. Я лежав, спливаючи потом, на сорокаградусній спеці, попереду височіла Синя гора, з якої розпочиналися пошуки, я тоскно дивився сюди, у XXI століття, гинучи від спраги, намагаючись зрозуміти сам, а потім пояснити вам, прийдешнім (саме того року народилася моя майбутня дружина), що мить людської слабкості може виявитися миттю її спасіння. Що не кожну здобич треба наздоганяти. І не всі накази треба виконувати, бо ми не машини, а отже, не раби.
Читайте також: Похвала мужності
Машини виконають усе, якщо не поламаються від надмірної старанності. Натомість справжній воїн відведе дуло автомата. Ми з Кабаном – від голови дезертира. А той американський морпіх – від голови афганської жінки. “Marines don’t do that”. Тому що справжні воїни мають свій кодекс честі, який не конче повинен збігатися з армійськими статутами. Тому що в мить такої рятівної для когось відмови людина найбільше може наблизитися до свого Образу і Подоби.
Ми відпустили того хлопця. Ввечері повернулися до казарми, наступного дня заступили на бойове чергування. Потім стало відомо, що дорогою втікач викинув автомат. І добрів аж до Гульшату, невеличкого населеного пункту за тринадцять кілометрів від нашого засекреченого містечка. Йому вдалося сісти на поїзд і доїхати аж до Караганди, де блукача врешті спіймали, судили й віддали в дисциплінарний батальйон, де, як говорить сама назва цього батальйону, йому довелося декілька років ретельно вивчати дисципліну. Але мука того нещасливого хлопця була не на нашій із Кабаном совісті. Хоча чого гріха таїти, ми ще не раз зітхали, згадуючи про втрачену відпустку. Але у штучного інтелекту он теж відпусток не буває. Ані запаморочливо п’янких збоїв операційної системи, які по-іншому називаються вчинками милосердя до ближнього. Отже, те, що ви щойно прочитали, було від початку до кінця написано, присягаю, людиною.
Вперше опубліковано в Еспресо
Тепер про мої найголовніші книжки року, вкрай стисло.
Я й досі під враженням від “щільнийчорний“ Дмитра Шандри, до якої мав честь написати передмову (ознайомитися з нею можна тут).
Проза Шандри – це не фікшн, і не нон-фікшн. Це саме життя слів на війні, часом дисципліновано вишикуваних, часом пошаткованих осколками. Це вогонь мови, він пече, подеколи витискає сльози. Кров мови, яка крапля за краплею падає на сніг. Нічого кращого про теперішню війну наразі не читав, багатьом авторам бракує смаку, ерудиції, таланту, досвіду бойових дій, а головне – чесності, якими щедро наділений Шандра. Мрію про те, щоб дочекатися наступної книги Дмитра.
Так само щільний – Б’юнг-Чхоль Хан. Розсипи філософського конфетті, стислі ефектні формулювання, читаю вже третю книгу поспіль (“У рою”, “In the Swarm: Digital Prospects”). Як пише анотація до однієї з книжок Хана, сьогодні ми живемо не на землі і не в небі, а в Google Earth і хмарі, інформація домінує в нашому житті і ми буквально сп’яніли від комунікації. Критика інформаційного суспільства, яку виклав Б’юнг-Чхоль Хан, проливає світло на наслідки нашого інформаційно-комунікаційного божевілля. Світ як інфосфера накладається на світ як сферу речей. Перехід від речей до не-речей кардинально змінює наше сприйняття і ставлення до світу. Сьогодні ми більше не отримувачі та споживачі інформації, ми генеруємо та транслюємо її. Ми більше не задовольняємося пасивним споживанням інформації, ми хочемо самі виробляти і передавати її – активно. Ми є споживачами і виробниками в одній особі. Ця подвійна роль збільшує кількість інформації у величезних масштабах. І так далі.
Ще одна споріднена тема – “Тривожне покоління” Джонатана Гайдта (“The Anxious Generation”). Про те, що інтернет з усіма цими фейсбуками та інстаграмами зробив і продовжує робити з нашими дітьми. Після більш ніж десятиліття стабільності або поліпшення, психічне здоров’я підлітків різко погіршилося на початку 2010-х років. Рівень депресії, тривоги, самоушкоджень і самогубств різко зріс, за багатьма показниками більш ніж удвічі. Чому? Від відповідей Гайдта волосся сторч. (Я також підписаний на Substack Гайдта, в якому він не раз дає змогу висловитися про загрози цифрових нетрів іншим авторам, скажімо, Карі Алаймо, яка міркує про токсичний вплив соціальних мереж на дівчат та жінок – і пропонує засоби подолання цього впливу). Тікайте з інтернету, поки не пізно, а якщо вже не можете, то принаймні рятуйте своїх дітей (насамперед заборона на смартфон до 14-15 років). Я не знав, як реагувати, плакати чи реготати, коли побачив, що такий собі Білл Гейтс також називає “Тривожне покоління” серед найкращих книжок року.
Тепер Штучний Інтелект пише дописи до блогів у сотні разів швидше, ніж ви спроможні прочитати бодай один з них. Коротше, читати вам/нам – не перечитати, носити – не переносити. Проте не здавайтеся – і не піддавайтеся. Читайте хоч живих, хоч мертвих – але людей.
Дякую за підтримку всім, хто надавав її мені цього року!
Одержував від людей подаяння,
просив милостиню, і так потихеньку,
не померши з голоду,
дожив до кінця року
Та я ще себе
до щасливчиків зарахую
на старості літ!Мацуо Басьо
Рік виразно закінчується, настала пора підбивати підсумки. Я насамперед хочу від усього серця подякувати тим, хто матеріально підтримував мене і мій блоґ протягом усього нелегкого року Дракона. Дехто з моїх жертводавців – от як В’ячеслав Федченков, Сергій Шельпук, Іван Малкович, Дмитро Безвербний, І. Ходжаніязов, Мар’ян Штогрин, Віктор Морозов – робили це неодноразово, чим зворушували до сліз; тим глибша моя вдячність і нижчий поклін цим людям!
Але були й ті, чиї невеличкі внески так само гріли серце і викликали сердечну вдячність, навпіл із незбагненною емоцією, в якій журба і радість схлипували в обіймах одне одного. Декого я знаю особисто, декого ні, може, це студенти, які викроїли 20 гривень зі стипендії, може, пенсіонери, які вирішили підтримати улюбленого поета, отримавши пенсію і надіслали 200 гривень; було кілька твіттерян, які не забули нашої давньої приязні і задушевних розмов далеко за північ; мабуть, були й інші, невідомі мені категорії жертводавців та причини, які спонукали їх надати мені допомогу. Я всім однаково БЕЗМЕЖНО вдячний і теж хочу назвати їхні імена тут:
Нехай ваші гроші повернуться вам сторицею! І будьте щасливі в Новому році! І нехай цей рік принесе нам усім прийнятне закінчення війни насамперед.
Сердечно –
Костянтин Москалець
Костянтин Москалець 
