На узліссі, де я зазвичай розпочинаю ранкові пробіжки, стоїть стовпчик із саморобною табличкою, на якій старанно виведено від руки: “Не викидайте тут сміття. Ви ж не москалі!”

Слід визнати, аргумент більш ніж переконливий. Я випльовую жуйку у смітник, запихаю навушники у вуха й, увімкнувши на повну гучність транс, вирушаю в тривалий забіг, який завдяки шаленій музиці межує з польотом.

Ми не москалі. За життя я сотні разів переконувався у кардинальних відмінностях, які поділяють нас і орду, відмінностях культурних, звичаєвих, релігійних, побутових… Може, найчіткіше їх описали наші письменники, волею долі занесені, як Гоголь і Шевченко, до ординських земель, або змушені описувати здичавілі російські звичаї, як це робила Леся Українка у “Боярині”.

Але незгірш за наших авторів ці неспростовні відмінності помічали й самі російські письменники – досить згадати Івана Буніна, у творах якого не раз безбожно загиджені “дєрєвні” з опухлими від безперервного надуживання алкоголю дегенератами чоловічої та жіночої статей змінюються по контрасту взірцево чистими українськими хуторами й селами, з побіленими хатками, доглянутими садками та городами, з охайними й тверезими господарями й господинями. Хай це естетичне бунінське замилування нікого не вводить в оману – він впритул не сприйняв української державності.

Це два паралельні світи. Вони майже ніколи не перетинаються, а коли запаморочливий історичний зигзаг і змушує нас доторкнутися рукавом до нечистих та хамовитих сусідів, це завжди викликає нестерпну огиду й відторгнення у нас, і агресію та бажання якомога болісніше принизити – у них.

Тим часом наближається Великдень. Під бомбардування Харківщини, Сумщини, моєї багатостраждальної Чернігівщини та інших українських земель, що їх удень і вночі обстрілює російська армія, ми готуємося до свята. Наші дружини, мами й сестри прибирають у домівках, пораються на городах, опікуються квітниками й садками. Ми, чоловіки, поруч із ними виконуємо найтяжчу роботу. Копаємо, носимо воду, садимо. Незабаром підемо на цвинтарі, приберемо й там, упорядкуємо дорогі могили наших рідних та захисників.

Наш розум і наша совість, наше почуття честі й поваги до сусідів і земляків учать, наказують нам, як категоричний імператив Канта, продовжувати робити все те, що ми робили роками, попри війну і загрозу смерті. Опікуватися могилами рідних та героїв, не занехаювати обійстя, давати лад землі.

Саме тут пролягає незримий, але добре зрозумілий і відчутний кордон між двома ментальностями: ментальністю хазяїнів своєї облаштованої території й ментальністю наброду, який ніколи й ніде не є вдома.

Пригадую Львів наприкінці 1980-х, у якому я тоді жив і працював. Тоді весь центр за незначними винятками заселяли “освободітєлі” та їхні нащадки, що носили на лицях виразне тавро звиродніння. Вони захопили помешкання поляків, євреїв, українців та вірмен, по-звірячому замучивши їх у катівнях НКВД, і розстрілявши тих, до кого в німецьких гестапівців не дійшли руки. У кращому разі, власникам тих помешкань іще перед війною вдалося емігрувати до щасливіших країв. “Червона армія нас визволила, і на то нема ради“, – якось меланхолійно зауважив “молодомузівець” Василь Пачовський, пісні на слова якого я співав під час українського пробудження.

Тогочасний львівський центр мало чим відрізнявся від депресивних кварталів яких-небудь Пензи або Тамбова, де мені теж довелося свого часу побувати, тож я мав змогу порівнювати враження. Повністю спиті, кримінальні типи никали Ринком і Сербською. З їхніх підбитих очей прозирала одна-єдина думка: де вкрасти, кого пограбувати, щоб похмелитися? Брами смерділи нечистотами, ця публіка гидила там, де жила, невипадково ж саме на ці звичаї москалів вказує згадана табличка на київському узліссі.

Уся ця нечисть безслідно зникла безвісти, майже водночас із проголошенням незалежності України. Помешкання в алкоголіків викупили, відреставрували, очистили (і, думаю, освятили, з огляду на тривалі приязні стосунки росіян і пекла). Тепер там тихо й чисто, у багатьох будинках – прекрасні європейські готелі, де не раз охоче зупиняємось і ми з дружиною, відвідуючи Львів.

Тільки ж вони теж хочуть повернутися до Львова…

Я міг би розповісти ще й про знищений і загиджений москалями Калінінград, де, на нещастя, опинилася могила мого улюбленого Канта. Важко не поділяти обурення німецького канцлера Шольца тим, що кремлівський ліліпут нещодавно закликав вивчати праці цього філософа. Кривавий убивця цвіту мого народу, сотень і тисяч беззахисних дітей та стареньких намагається присвоїти те, що принципово протилежне вчинкам російських воєнних злочинців: автономію розуму і безсмертний етичний закон, накреслений у зоряному небі. Той, чиї вояки на камеру обезголовлюють і розстрілюють військовополонених, насмілюється згадувати ім’я Канта, чи ви бачили таке диво?

Читати повністю

Залишитися б отут — і жити у статечному австрійському будинку, в тихому, засадженому липами, кварталі; жити разом з привітною, усміхненою, милою, молодою жінкою, трохи мрійливою, трохи легковажною, — коханою; щодня ходити до праці, цікавої і потрібної, викладати філософську герменевтику, скажімо, або видавати й редагувати журнал «Камена», листуватися з читачами й авторами, писати романи й есе, складати вірші та пісні, все, що спаде на думку. А у Львові багато чого спадає на думку, тут витає майже фізично відчутна аура доброї розумової праці і пошани до неї, створена століттями роздумів і мрій. І нікуди більше не квапитись, бо сам темпоритм цього старовинного міста сприяє сповільненню рухів та відпруженості, це якесь невимушене сецесійне анданте, якась мимовільна майже урочистість, до якої пасують Бах і Брейґель, найулюбленіші. Спроквола перебирав кульки цього бозна-колишнього ружанця, старанно топтав ілюзорну бруківку, добре знаючи, що це неможливо, що цього ніколи не буде, ніколи, що сталість і послідовний консерватизм у цьому світі можливі тільки як сни, що дають змогу жити далі, але не справджуються. Якби я направду знову оселився тут, Львів за короткий час втратив би свій романтичний флер, створений безпритульною ностальгією…

З есею “Мій сон Львів”

 

 

*

де живе світло світло живе ніде просто приходить

просто собі іде світить спокійно наша свіча на двох

падає листя спить безборонний мох в тиші сумирній

дощ безшелесно йде де живе світло світло живе ніде

                                                                       Богдана Матіяш

 

Насправді Львів складається з майже що незліченної кількості Львовів, реальних і уявлюваних, індивідуальних і колективних. У кожного він свій, у всіх він наш. Наша площа Ринок, наш Високий Замок. Не слід забувати, що не наш Львів також існує. Червоний, скажімо, або біло-червоний. Сплавити воєдино цей різноплощинний та багаточасовий феномен доволі непросто, десь так само, як створити з двадцяти двох Україн, описуваних  чи то уявлюваних нашими любими політологами й істориками, одну-єдину батьківщину, придатну для життя серця. Втім, “непросто” не означає “неможливо”.  Завжди можна знайти непередбачуваний ракурс, завдяки якому по-особливому заломлене світло слів і почуттів створює краєвид тільки тобі належної події, що невимушено вписується в панорамну мозаїку історії. Нехай цього разу таким чарівним кольоровим скельцем стане спогад про кімнату, саме ту кімнату, про яку у відомій пісні співає Тарас Чубай. Ну, ви в курсі: “Завтра прийде до к і м н а т и…”.

Наприкінці 80-х років минулого століття я винаймав цю, кажучи по-львівськи, “кавалєрку”, в старому австрійському будинку на вулиці Сковороди. Помешкання було схоже на два трамвайні вагони, зчеплені докупи, довга і вузька вітальня з двома високими вікнами та кахляним п’єцом, ще вужча кухня, де, за моїми підрахунками, жило близько десяти тисяч великих і малих мишей. Серед ночі вони не раз будили шаленим писком, порпанням у смітничці і відчайдушними танцями на кухонному столі. “А, то привиди бавляться”, –  спросоння бурмотів я, заспокоюючи себе, і перевертався на інший бік. Вечорами ж, коли пив каву, найсміливіші з-поміж тих мишенят видряпувалися по холоші джинсів до мене на коліно, з цікавістю розглядаючи поета блискучими мачинками очей, достоту так само, як робить це будь-яка інша публіка на презентаціях книжок. Про декого з моїх хвостатих приятелів трапляються згадки в тогочасних віршах, наприклад, у “Він оселився у покинутому храмі і писав…”.

Писав я на той час зовсім мало. Багато сил забирали концерти, яких ми давали майже щодня по два, мандруючи районними і обласними центрами Галичини.Тому єдине, на що мене вистачало, були курсові роботи для Літературного інституту. І пісні. Я ніколи не збирався пов’язувати життя зі сценою, моїм уподобанням і складові характеру більше пасував письмовий стіл у кабінеті, до стелі напханому чудовими книжками. А все це злегка циганське життя на валізах, по чужих містах і помешканнях, починало вже відчутно дратувати. На підлозі лежали стоси нечитаних томів; заробляли ми добре, я вперше в житті міг не заощаджувати на купівлі книжок, однак вільного часу для читання майже не лишалося. На кухні товклися миші. На душі скребли кішки. Я брав до рук гітару і ділився з нею тим, що було. Своєю невлаштованістю, безпритульністю, самотністю, недолюбленістю. Вночі голосно рипів паркет, часом долинав голос флейти. Я намагався уявити людину, яка грала би на флейті опівночі, мені здавалося, що це дівчина. Сліпа дівчина. Або, може, божевільна. Вона збожеволіла від любові, від нещасливої, думав я, дістаючи аркуш паперу. У неї хронічна депресія і посттравматичний синдром, усе на купу, а подеколи бувають панічні атаки, вона повністю беззахисна у цьому проклятому і прекрасному світі. Хочу її любити, саме таку, вигадану, з тонкими прозорими пальчиками. Хочу її берегти, розповідати історії, від яких вона посміхатиметься і не сумуватиме аж так безнадійно. З цього починається мій роман “Вечірній мед”, який я почав писати у тій кімнаті на вулиці Сковороди, можете перевірити: “Поверхом вище дівчина грає на флейті. Вона сліпа і не ходить до школи, а флейту купили недавно. “O Mensch, bewein’ dein’ Sűnde groβ[i]…” І вона оплакує його невидющими очима, незримими звуками, надвечір, – а там сиплють сніги з молочно-свинцевих і пурпурових хмар, і я не знаю, як її звати…”. Про цю ж таки дівчинку йдеться в пісні, яку тепер люблять співати вуличні музиканти, і не тільки вони одні.

Друзям подобається, коли про них згадують у віршах, а тим більше, коли їм ті вірші присвячують. Уже не кажучи про пісні. Озираючись через чверть століття на кімнату, в якій була написана пісня “Вона”, я знову бачу дорогі постаті. Бо міста насправді це не так вулиці і кам’яниці, як голоси і лиця. З первісно хаотичних ліній випадкових зустрічей і знайомств починає снуватися образ стрункого сюжету. Ось Тарас Чубай, з яким ми познайомилися на першому святкуванні дня міста Львова, ось його подруга Алінка. Вони на той час закінчували музичну школу імені Крушельницької, не раз заходячи до мене на каву, часом навіть залишалися ночувати, бо світлового дня було замало, щоб про все переговорити або показати одне одному нові пісні, або пригадати пісні старі. Ось Юрко Саєнко, з яким ми тоді разом працювали в театрі-студії “Не журись!”. Каву з ним ми пили відрами. І не тільки каву. Саме Юрко відкривав для мене справжній Львів – з тісними вуличками, крихітними кав’ярнями, з волоцюгами, кришнаїтами і гіпі, з батярами і єдинорогами, з майстернями художників і віршами Мирослава Кушніра, які багато років зберігала в глибокій таємниці Юркова мама, пані Дарця… Ось Юрко Кох і Влодко Кауфман, обидва безмежно талановиті і відкриті до модерну та людей; якоїсь ночі ми так реготали, розповідаючи одне одному кумедні галицькі історії і анекдоти, що в канапи, на якій я спав, поламалися ніжки; коштувало неабияких зусиль заспокоїти обурену господиню помешкання, розтлумачуючи їй значення вислову “гомеричний регіт”. Ось іще зовсім юний Сашко Неборак, разом з яким я навіки замикаю цю кімнату. Мине багато років, перш ніж вона перестане снитися мені. Майже завжди це був один і той самий сон: я мушу повернути ключа господині, однак не хочу цього робити. А потім усе-таки повертаю, причому з легким серцем. Бо знаю те, про що не здогадується господиня: в мене завжди є вільний доступ до цього помешкання. Тому що до кімнати на вулиці Сковороди можна потрапити через дзеркало, яке стоїть у коридорі. Головне не наступити на якусь необачну мишу.

Там усі молоді і натхненні, там усі живі. Ми читаємо вірші і співаємо своїх пісень. Надворі закінчується епоха комуністичного тоталітаризму, в якій нам довелося народитися, починає гинути держава, яку ми зненавиділи чи не з самих пелюшок. Падає жовтогаряче листя, дзвонять трамвайні дзвінки, Львів пахне ваніллю свіжої випічки, кавою і чоколядою. У вируванні подій і розмов збувається доля.  Там братство і непередавана словами злагода, там сніг завжди перший, і кохання – вперше, і поезія – справжня. Цього не відновити і не воскресити, знову і знову повертаючись до тих місць. Бог живий у часі, а не в просторі, Бог переходить понад нами то тоді, то тоді – в найнесподіваніші хвилини, за найнепередбачуваніших обставин.  Розумієш це, сидячи перед  монітором, дивлячись на фотографію будинку №6, зроблену усевідущим Google. Туди неможливо повернутися, розумієш, вимикаючи комп’ютер, загортаючи книжку, ховаючи гітару в куфер. Хтось казав, що в тій колишній кавалєрці відкрили кав’ярню чи бутік. Але туди й не треба повертатися. Я набираю номер мобільного телефону дружини і чую, як у сусідній кімнаті починає співати “Вону” Тарас Чубай.

– Що сталося? – питає вона, беручи слухавку.

– Я люблю тебе, – пояснюю я.

[i] “O Mensch, bewein’ dein’ Sűnde groβ…” – “О, людино, оплакуй свій великий гріх…”, назва одного з хоралів Йоганна Себастьяна Баха.