Тепер про мої найголовніші книжки року, вкрай стисло.

Я й досі під враженням від “щільнийчорний“ Дмитра Шандри, до якої мав честь написати передмову (ознайомитися з нею можна тут).
Проза Шандри – це не фікшн, і не нон-фікшн. Це саме життя слів на війні, часом дисципліновано вишикуваних, часом пошаткованих осколками. Це вогонь мови, він пече, подеколи витискає сльози. Кров мови, яка крапля за краплею падає на сніг. Нічого кращого про теперішню війну наразі не читав, багатьом авторам бракує смаку, ерудиції, таланту, досвіду бойових дій, а головне – чесності, якими щедро наділений Шандра. Мрію про те, щоб дочекатися наступної книги Дмитра.

Так само щільний – Б’юнг-Чхоль Хан. Розсипи філософського конфетті, стислі ефектні формулювання, читаю вже третю книгу поспіль (“У рою”, “In the Swarm: Digital Prospects”). Як пише анотація до однієї з книжок Хана, сьогодні ми живемо не на землі і не в небі, а в Google Earth і хмарі, інформація домінує в нашому житті і ми буквально сп’яніли від комунікації. Критика інформаційного суспільства, яку виклав Б’юнг-Чхоль Хан, проливає світло на наслідки нашого інформаційно-комунікаційного божевілля. Світ як інфосфера накладається на світ як сферу речей. Перехід від речей до не-речей кардинально змінює наше сприйняття і ставлення до світу. Сьогодні ми більше не отримувачі та споживачі інформації, ми генеруємо та транслюємо її. Ми більше не задовольняємося пасивним споживанням інформації, ми хочемо самі виробляти і передавати її – активно. Ми є споживачами і виробниками в одній особі. Ця подвійна роль збільшує кількість інформації у величезних масштабах.  І так далі.

Ще одна споріднена тема – “Тривожне покоління” Джонатана Гайдта (“The Anxious Generation”). Про те, що інтернет з усіма цими фейсбуками та інстаграмами зробив і продовжує робити з нашими дітьми. Після більш ніж десятиліття стабільності або поліпшення, психічне здоров’я підлітків різко погіршилося на початку 2010-х років. Рівень депресії, тривоги, самоушкоджень і самогубств різко зріс, за багатьма показниками більш ніж удвічі. Чому? Від відповідей Гайдта волосся сторч. (Я також підписаний на Substack Гайдта, в якому він не раз дає змогу висловитися про загрози цифрових нетрів іншим авторам, скажімо, Карі Алаймо, яка міркує про токсичний вплив соціальних мереж на дівчат та жінок – і пропонує засоби подолання цього впливу). Тікайте з інтернету, поки не пізно, а якщо вже не можете, то принаймні рятуйте своїх дітей (насамперед заборона на смартфон до 14-15 років). Я не знав, як реагувати, плакати чи реготати, коли побачив, що такий собі Білл Гейтс також називає “Тривожне покоління” серед найкращих книжок року.

Тепер Штучний Інтелект пише дописи до блогів у сотні разів швидше, ніж ви спроможні прочитати бодай один з них. Коротше, читати вам/нам – не перечитати, носити – не переносити. Проте не здавайтеся – і не піддавайтеся. Читайте хоч живих, хоч мертвих – але людей.

Дякую за підтримку всім, хто надавав її мені цього року!

Я не розумію людей, які слухають музику фоном, готуючи страву на кухні або читаючи книжку чи дивлячись телевізор. Вони слухають – і не чують. Авжеж, на пробіжках, у маршрутках я теж слухаю транс, божевільно швидкі ритми якого додають завзятості й витривалості, однак Баха так не слухають. Для Баха потрібні зосереджені чування і вчування, благоговіння й шанобливе схиляння, в цілковитій тиші, притаманній неспростовній присутності священного.

Звісно, що, окрім Баха й трансу, я люблю й іншу музику. Самозабутні сесії з симфоніями Гайдна не раз витісняють драматичні й романтичні бурі Бетговена, а на зміну їм приходить щемкий плач Дідони з опери Перселла або вмиротворений неземним спокоєм клавесин Фрескобальді, під смарагдові звуки якого так люблять танцювати ангели, або ж скрипковий сон сонат Кореллі, або велич “Месії” Генделя. Проте, коли з’явився інтернет, а вслід за ним Spotify, стало зрозуміло, що весь цей океан музики неможливо випити одним ковтком, принаймні протягом одного людського життя, хоч як старайся. І тоді знову довелось повертатися до вимушеного мінімалізму. Я зупинився на Майстрові.

Звідтоді майже щосуботи протягом семи років і п’яти місяців я влаштовував собі музичний шабат. Це була відмова від прослуховування будь-яких інших записів на користь 171 диска повного зібрання Баха. Добірне ґроно виконавців, понад дві сотні кантат (їхнім виконанням диригував Гельмут Ріллінг, жартома прозваний Папою Баха), Страсті за Матеєм тощо. Я летів крізь галактику Баха, радісно впізнаючи окремі зірки і сузір’я, з якими зустрічався раніше, я вдячно, часом зі сльозами на очах, слухав ці голоси й інструменти вдома і на морі, у горах і в поїздах, не раз під акомпанемент та і завивання сирен повітряної тривоги. Це дивне відкриття: так само як сутність світла сповна присутня у найдальшій зірці й у світлячку на долоні, геній Баха присутній у кожній написаній ним ноті. Коли залишалося зовсім небагато, власне, у передостанньому томі, я завис на невеличкій сонаті для віоли де гамба та клавесина. Я не міг розлучитися з тим Анданте, цілий тиждень слухаючи його на повторі, і саме воно здавалося квінтесенцією Бахової музики.

Чи тільки Бахової? “Людська позиція, виявом якої стала класична музика, завжди однакова, вона завжди ґрунтується на однаковому ставленні до життя і прагне до однакової переваги над випадковістю. Ось вони, риси класичної музики: усвідомлення трагізму людського буття, погодження з людською долею, мужність і веселість. Чи це буде грація менуета Генделя або Куперена, чи доведена до найвищої ніжності чуттєвість, як у багатьох італійців або в Моцарта, чи тиха, зосереджена готовність до смерті, як у Баха, – завжди це якесь змагання, якась мужність, якесь рицарство, і в усьому цьому чутно відлуння надлюдського сміху, безсмертної веселості. Хай це відлуння буде чутно і в наших Іграх, у цілому нашому житті, у наших діях і в наших стражданнях“, – писав старий Гессе у “Грі в бісер”.

Читати повністю