Війна ця розпочалася в 2014 році. Я її побачив і зустрів раніше. Побачив як грандіозну візію, сидячи з приплющеними очима під старими соснами на краю Смарагдового поля. Незадовго перед цим я подивився фільм Мілчо Манчевського «Перед дощем» (1994), чудово зняту драму про війну в Македонії, війну між учорашніми сусідами, македонцями й албанцями. Перебираючи в пам’яті кадри й сюжетні лінії цього фільму, відчуваючи ніздрями наближення грози і свіжі пахощі літнього дощу, я раптом зрозумів, що це був провісницький фільм, що він не тільки розповідає про події в колишній Югославії, але й попереджає про те, що станеться з нами, українцями. На Смарагдове поле неквапливо виїжджали танки з триколорами, прокладаючи чорні борозни по молодому зеленому житу, впевнено займаючи танкові окопи, що полишалися тут від  радянських часів і вже встигли позаростати кущами барбарису. З північного сходу летіли бойові гелікоптери. Над Батурином лунали перші вибухи і клубочився дим пожежі, що як і триста років тому знищить нашу столицю серця дощенту. Солдати у формі без розпізнавальних знаків без зайвих розмов перекривали шосе «Київ-Москва», блокували залізницю, проводили перші розстріли неблагонадійних…
Під враженням від цієї грізної візії я незабаром написав пару десятків пісень, окремі з яких згодом склали альбом «Армія Світла», записаний Віктором Морозовим у 2008 році. Стоячи поруч із Морозовим на презентації альбома в київському Будинку художника, я думав, що ніхто з людей у переповненому залі не розуміє, мабуть, що цей альбом є попередженням, а не твором пам’яті або уяви. Війна – це те, що чекає на нас попереду, а не те, що навіки лишилося позаду. “„Армію світла“ можна б назвати своєрідною реабілітацією авторської патріотичної пісні. Патріотичної в найширшому сенсі, бо про Україну – або будь-яку іншу країну – тут ніде не йдеться. Та це, зрештою, і непотрібно, – достатньо прозорою є вже головна метафора. „Армія світла“ – це щось значно більше, ніж лише назва титульної композиції. Ледь не фентезійна боротьба Добра зі Злом, Світла з Темрявою відбувається тут чи не в кожній пісні”, – доволі благодушно писав дорогий моєму серцю “Український журнал” про цей альбом у 2009 році, через кілька місяців після згаданої презентації. Але, на жаль, уже через п’ять років стало цілком очевидно, що в моїх піснях ішлося таки про Україну і аж ніяк не про фентезійну боротьбу.
Вірші збуваються. Пісні – теж. Чимало шанувальників моєї пісенної творчості звернули згодом увагу на провісництво «Армії Світла» та інших пісень цього ж періоду, зокрема, пісні  «Наречені вовків» у виконанні львівської групи «Файно». Мене не раз запитували, приватно і привселюдно, про дату написання рядків: «Наші землі на схід забирає пітьма, знову п’ять літ буде війна». Питали переважно дружини, матері і сестри воїнів, які вирушили воювати на схід. Питали з неприхованою надією, що коли п’ять років перейде, то весь цей кошмар закінчиться і їхні рідні, кохані повернуться додому цілими й неушкодженими. На жаль, п’ять літ з часу написання «Наречених вовків» давно минули, а війна триває, і кінця-краю їй не видно, попри всі мої оптимістичні фінали.

Читати повністю в “Українському журналі” (PDF, 1,8 Mb)

Життя є сном, аякже — ця містка формула прийшла до нас іще з часів Кальдерона, автора однойменної драми. Вона легко запам’ятовується і не викликає заперечень, принаймні надто численних. Життя є сном, у який ми всі занурені хто по коліна, а хто з головою. Тому пам’ять про те, що сновидне життя — це ще не все життя, а повсякденна мана — ще не вся ява, сповна видається незайвою, щоб не сказати обов’язковою для мандрівників, які простують крізь усвідомлені й не дуже сновидіння до незаперечної реальності.

Тотемом може стати найнепримітніший, найзвичайніший предмет. У фільмі Нолана це мініатюрна металева дзиґа, гральний кубик, шахова фігура. Головна вимога полягає в тому, що тотема не повинен торкатися ніхто, окрім його власника; сторонні особи, вивчивши властивості тотема, можуть виготовити його копію і проникнути у ваші сни (не конче зі шляхетною метою) — або ж затягнути у власні.

Гадаю, кожен із нас так чи інакше схильний до «тотемізму», зображеного у фільмі Нолана. Талісмани, браслети й годинники, весь цей коштовний непотріб, що, назбируваний роками, чаїться у надрах шухляд старих комодів, у скринях і валізах на горищі або на балконі. Користуватися ним за призначенням уже неможливо, викинути на сміття — ще неможливіше: надто багато жаркої пам’яті й неповторних барв почуттів, щемких забобонів і тремтливих надій пов’язано з цими дрібницями. Навіть якщо забобони ті не справдилися жодного разу, а всі до одної надії виявилися оманливими.

Щоразу, повертаючись додому після тривалої відсутності, я одразу дістаю з чохла гітару. Цей інструмент якось подарував мені Олег Ярема — чудовий львівський гітарист, який разом із Віктором Морозовим записав і допоміг аранжувати пару десятків моїх пісень. Щоразу мене й далі дивує та не побоюся щиросердого зізнання — зворушує мало не до сліз те, що ця гітара тримає стрій. Беру акорд — а вона не фальшивить. Не вірячи власним вухам, дістаю тюнер, скрупульозно перевіряю кожну струну — ну, так, мі-сі-соль-ре-ля-мі, все звучить належним чином, як і має бути. Можеш без зволікань починати грати старі пісні або тут-таки починати складати нові. Пів року минуло! Була багатосніжна зима з міцними морозами, потім весняні зливи, а тоді зацвіли сливи й сині іриси.

Читати повністю

Сьогодні взагалі мало хто знає це ім’я; поміж тим, його вплив на повоєнну поезію – українську в тому числі – важко переоцінити.

Ось пісня на слова Ґарсія Лорки, яку виконувала легендарна “Арніка” (музика і спів – Віктор Морозов; детальніше довідатися про цей запис, єдиний, який зберігся з неправдоподібно далеких 70-х і завантажити концерт повністю можна тут).

La guitarra
Empieza el llanto
de la guitarra.
Se rompen las copas
de la madrugada.
Empieza el llanto
de la guitarra.
Es inútil
callarla.
Es imposible
callarla.
Llora monótona
como llora el agua,
como llora el viento
sobre la nevada.
Es imposible
callarla.
Llora por cosas
lejanas.
Arena del Sur caliente
que pide camelias blancas.
Llora flecha sin blanco,
la tarde sin mañana,
y el primer pájaro muerto
sobre la rama.
¡Oh guitarra!
Corazón malherido
por cinco espadas.

The Guitar
The guitar begins
to sob.
Dawn’s drinking cups
smash.
The guitar begins
to sob.
You can’t
make it stop.
Impossible
to silence it.
A monotone of sobs
like water,
like wind
over snow.
Impossible
to silence it.
It sobs
for distant things.
Hot Southern sands
imploring white camellias.
It sobs for aimless arrow,
evening without morning,
and the first dead bird
on the branch.
O guitar!
Heart deep-wounded
by five swords.
(Translated by MARTIN SORRELL)

ГІТАРА
Як заридала
моя гітара,-
розбилась досвітку
криштальна чара.
Ой заридала
моя гітара…
Хочу утішить –
надармо,
хочу утишить –
намарно.
Плаче, як вода,
що рине з яру,

плаче, як вітер,
що жене хмару.
Хочу впинити –
надармо,
вона ридає
за даллю.
Плаче пісок гарячий,
кличе біле латаття,
плаче стріла за ціллю,
вечір кличе світання,
плаче в голім гіллі
пташка остання.
А-ой, гітаро!
У серці п’ять ножів
одним ударом!
(Переклад Миколи Лукаша)