келія чайної троянди

Нове видання "Келії Чайної Троянди"


Келія Чайної Троянди

Отримав радісну звістку з Видавництва Старого Лева – перевидання “Келії Чайної Троянди” з’явилося друком, незабаром буде у книгарнях.
Хочу від усього серця подякувати Мар’яні Савці, Катерині Щадило, яка надзвичайно дбайливо опікувалася процесом перевидання, прислухаючись до моїх зауважень і побажань, звіряючи кожен крок на шляху до книжки; найкращій на світі редакторці і дружині, Богдані Матіяш, а також авторці елегантних і вишуканих ілюстрацій, Ользі Лисовській.

Якщо ти не знаєш, як жити далі, йди до своєї келії, замкнися там, і твоя келія навчить тебе усього.

Пригадую, як під час однієї з довгих нічних бесід у тій-таки Матіївці Василь Івашко сказав: «Уявляєш, яким було спілкування в колі Зерова? Якими були теми їхніх розмов і рівень розмислювання цих тем? Яка дивовижна спільність єднала їх, як пощастило їм зустрітися…». І ми притихли на хвилину, відчувши дотик світла з тієї далекої їхньої кімнати, де висока доля звела кількох справжніх людей. Так, здавалося б, просто і водночас так неймовірно складно зустрітися нам у цьому світі, у цьому часі. «Так, друже дорогий, ми любимо одно…» Більше не треба жодних маніфестів ані статутів, правил і регуляцій, бо в оцьому однолюбстві, у цій вірності Єдиному вже є все — і гідність, і шляхетність, і нікомуненалежність, і основа найміцнішого братства, любий мій брате, святий Франциску… Щойно тепер подумав, як багато у Зерова віршів і окремих рядків, присвячених дивовижній, незбагненній спільності між людьми, спільності цілком можливій і реальній, спільності, яка будує кожного з причетних до неї, зростаючи тим самим і сама. Ось іще один зразок досконалого герменевтичного кола, до якого треба, життєво необхідно увійти.

“Келія Чайної Троянди”, 17 листопада 1995 року

Нотатки з “Келії Чайної Троянди”


Ідеєю людини є її місія, якої більше ніхто, крім неї, не може виконати у тутешньо-теперішньому, саме ось такому перебуванні.

Історичні час і місце, життєвий світ цієї людини і її доля є такими самими не підлеглими нехтуванню умовами божественної гри, до якої за власним бажанням вступає людина, як і її нікомуненалежність.

Природно, що під час цієї гри, як і під час кожної гри, може зникнути охота продовжувати її до кінця, особливо ж тоді, коли все свідчить про наближення неминучого програшу; або ж втручаються непередбачені обставини, «попсуй-забави»: дощ, нещасливий випадок, катастрофа.

Але суть залишається незмінною: людина свідомо вирушає сюди, щоб виконати окреслену місію, досягнути конкретної мети і — виграти. До обов’язкових умов цієї гри належить і те, що гравцеві «зав’язують очі», стирають з його пам’яті найнеобхідніші знання, власне, спотворюють цю пам’ять до карикатури (вирушаючи сюди, душа так само п’є воду забуття з Лети — щоб забути про те, що вона побачила і довідалася в Елізіумі).

Якщо гравець усвідомить, що він грає наосліп, набиваючи при цьому безліч ґуль або ж зазнаючи й серйозніших травм; якщо він спроможеться зірвати пов’язку з очей (це може бути дуже простим рухом однієї секунди, а може вимагати цілого життя, щоби здогадатися нарешті про спосіб знімання таких шор), — тоді він прокинеться, прозріє, пригадає, і гра стане осмисленішою, майстернішою, а відтак — цікавішою, бо виграш стане значно реальнішим. Якщо ж цього не станеться, тоді — і так далі.


Тим часом наше пере-бування зводиться до трагікомічного фарсу. Ми набиваємо собі ґулі й калічимося, не замислюючись навіть над тим, що ми взагалі тут робимо; для цього ми маємо надто мало часу. Або ж благаємо сповістити нам про це — і все життя прислухаємося до радіоновин, переглядаємо всі поспіль телепередачі, перечитуємо тонни книжок, — сподіваючись, що таки почуємо-побачимо-прочитаємо відповідь. Або ж благаємо зняти полуду з очей і повернути правдиве знання. Або ж починаємо — з відчаєм — виконувати першу-ліпшу місію, не розуміючи, що це смішно й незугарно, бо наша місія невіддільна від нас, як наше обличчя, і сенс полягає в тому, щоб грати у свої шахи або бісер, а не в їхні футбол або рулетку.

Зрештою, існує безліч варіантів, які ускладнюють нашу гру, роблять виграш неможливим, а втому й депресію — дедалі глибшими. При цьому ми з обуренням відкидаємо навіть несміливе припущення про те, що це ми самі довго міркували над ускладненням нашої гри, розставляючи на карті нашої долі якомога більше і якомога підступніших пасток. Ми ладні вбити того, хто сказав би нам: «Ти сам вибрав це». Як?! Оце?! І це?! І оте?! І отаке-о?!

Ти сам вибрав це. Цю гру. Цей час. Цю країну. Цю мову. Ці пастки, до кожної з яких ти старанно втрапив. І цю місію також. І цю ніч березневу.

Тепер уже йдеться не про виграш; тепер ідеться про те, щоб не програти.

А так не можна, бо тоді обов’язково програєш. Тому треба знехтувати «йдеться». Йдеться та й перейдеться. Треба подолати «йдеться» і пасивне плавання услід за волею незнаного, невпізнаваного партнера.

Вигадати-згадати-створити ще нечувану й небачену комбінацію, зробити поворот, несподіваний хід, спираючись уже не на знання і книжки, а на оте інтуїтивне підтвердження, супроводжуване радісним холодком остраху і щастя: «Так, треба саме цього, тільки одного цього й треба зараз, на цьому відтинку гри, на цьому щаблі пере-бування».

Полум’я відігріє пам’ять


Лишега_Морозов_Келія

Багатьох вводить в оману позірна простота поезії Лишеги. Насправді це не простота, а прозорість, створення якої потребує чималих зусиль і неозорої ерудиції.

Утім, хіба не можна витрактувати як поезії в дереві його скульптури? А сам спосіб буття Лишегою – хіба він не належить до вершинних Cantos української культури, до піднесених творів внутрішньої свободи, іронічної вищості над тоталітарними владцями й отруйним їхнім середовищем?

Лишега – це спілкування з вічно незалежними й непокірними громадянами світу, з Торо й Павндом, з Лі Бо і Ду Фу. Лишега – це отвір у багатометровій кризі комуністичного суспільства, до якого ми квапилися по ковток рятівного повітря духу.

Написати один вірш на рік – цілком достатньо, стверджував Олег Лишега.

Я переглядаю фотографії 2014 року, зроблені за три місяці перед Лишежиною смертю. Ось усміхнений Віктор Морозов виходить із машини. Колись, у 1972-му, вони мешкали разом із Лишегою в одній гуртожитській кімнаті. Разом їх і вигнали з останнього курсу англійської філології – за публікації в самвидавному альманасі “Скриня”. Свою дружбу вони пронесли через усе життя, розуміючи один одного з пів погляду і пів слова.

Слідом за Морозовим – веселий Лишега. Колись він приїхав до мене на два дні, а залишився на тиждень: пити чай, розмовляти про Павнда й Еліота, ловити щучок на Тополевому озері, а раків – у Сейму. Він вдячно кивав головою, коли я показував йому Великий Міст імені Олега Лишеги, що його я так назвав на честь першої книжки поета. Тоді про нього мало хто знав, мало хто писав.

Ось Олег, у незвичних для мене окулярах, тримає жовтогарячого томика, який незадовго перед тим видала “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”. Він читає “Олені покладають кості” Джеферса у власному перекладі, читає вдумливо, глибоко, так, як тепер мало хто вміє читати й писати (на моєму блозі зберігся запис цього читання).

Ми ще не знаємо, що це наша остання зустріч. Як і того, що закінчується наша епоха загалом – епоха творчих відлюдників і бездомних вільнодумів. Завтра Морозов повезе нас автом до Новгород-Сіверського, а звідти помандруємо до заповітного місця, де Сейм впадає в Десну. Наш улюблений ритуал розмикання й замикання вод, відтворенню якого, здавалося, не буде кінця-краю, закінчить своє кружляння і зупиниться, як зупиняється стара вінілова платівка “Арніки”, догравши пісні до кінця. Замість улюблених Олегових двох крапок буде поставлена тільки одна. Ми ще не знаємо, що того вересня Олег Лишега на віки-вічні замикає біг ріки свого життя. Що ми більше ніколи не почуємо його кришталевого сміху, схожого на сміх Маленького принца. Що після поетової смерті на нашу землю прийде війна, буде знищено багато міст і людей, мову, якою Лишега писав неймовірно гарні, витончені вірші, оголосять штучно створеним волапюком нацистів, а на кожного, хто говорить цією мовою, автоматично чекатиме смертний вирок. Уже не кажучи про тих, хто віршує цією мовою.

Читати повністю

Останній день літа


31 серпня 1993


Останній день літа, несподівано гарний день, коли пощастило спіймати три рибини і зготувати з них юшку — буде сюрприз до завтрашнього маминого приїзду, — аж приїхав Кашка і привіз коробку тютюну Kansas від Андрія Деркача; коли читав Ніцше і Біблію, коли повертався із Сейму стежкою, яка біліла в сутінках, однією і тією ж, вічною для мене від найперших днів життя; і дзюрчала річкова вода біля дерев’яних підпор пішоходки, і світив крізь імлу повний місяць, і я був сам, але, може, вперше в житті не гнітила мене самота, а насолоджувався, тому що, може, вперше в житті я був справді сам і сам обрав цю самотність, сам прагнув бути сам. Адже, якщо замислитись, я ніколи не залишався самотнім насправді; хтось постійно був поруч — коли не в снах, то в спогадах, або візіях, або очікуваннях, або в голосах із радіо чи магнітофона, або в постатях із телевізора. І тому я проклинав цю ерзац-самотність, наївно, по-дилетантському вважаючи її самотністю справдешньою, реальною, справжньою, такою самою, як і в містиків та анахоретів; такою ж, яку мав і Ти. Але ні, — все це сповнене примарами і шумом, шумом і люттю, як у того шекспірівського безумця; я проганяв людей іззовні, але не вмів вигнати їх ізсередини, із себе, не вмів очистити Твого храму.
Треба поволі ставати Майстром Самотности; треба неквапливо вирощувати тютюн, розмотувати вудку і закидати її в плавну безперервну течію; все надходить у визначений час, у Твої строки, і День Твій прийде так само тільки тоді, коли Ти визначиш, і мій день, і моя ніч так само. Тому треба бути неквапливим і послідовним; тому треба бути ретельним і терплячим; тому треба бути покірним і безстрашним. Так проводжаю я суєтне, важке літо, в якому, втім, теж було трохи сонця; так я зустрічаю осінь Твою, Господи; і хай буде так.

Вона. 35 років тому


25 серпня 1999 року

Помолився на Орловому озері, на «своєму» місці в кущах, скинувши картуза, під рожевими від вранішнього сонця хмарками. Потім перейшов далі, загалом протягом дня спіймав більше 100 штук, двох величезних, грамів по 400, карасів насилу витягнув з-під латаття (Сашковий сон минулої риболовлі 23 липня збувся!), білі лілеї розпустилися одночасно зі сходом Сонця, — ніжний, невимовно чистий, білосніжний колір, крихітні зорі, які за своєю будовою нагадують шишки, цілий день милувався ними, читаючи раз-по-раз «Kosmos» і «Данте» Зерова, святкував, довго не міг зрозуміти, яке ж воно свято сьогодні, аж доки не згадав: 10 років тому, у цей день, я написав у Львові, на вулиці Сковороди, пісню «Вона» — і ця «Вона» була з того ж регіону буття (висловлюючись мовою Шелера), що й «сонети та канцони майбутнього Петрарки», сонети самого Зерова, що й ці досконалі у своїй красі квіти — легкі, невагомі на воді, з іще легшим відображенням; і ця пісня, складена 10 літ тому, яку співали тисячі юних, прекрасних, наче ці лілеї, дівчат, і ці зорі над Орловим, і ці сонети давніх поетів складають незбагненну єдність природи і культури, славу Божу.

“Келія Чайної Троянди”