Цей пакет вiд невiдомої людини пару мiсяцiв пролежав у «Критицi», аж доки його не забрав Микола Рябчук.
— Може, там бомба? — запитав я в Миколи, розрiзаючи ножицями скотч.
У певному розумiннi це дiйсно була бомба. Кiлька бляшанок чудового чаю, конверт з невеличким прихильним
листом — i велетенська, як на мої прибутки, сума грошей.
Ми з Рябчуком приголомшено перезирнулись. Для наших
«пiдлих i скупих часiв» вчинок винятково шляхетний.
Його чистота i безмежна тиша тотожнi вибуховi трансцендентного чуда. Я не знаю i навряд чи колись довiдаюсь
iм’я цiєї дивовижної людини, котра просто читала мої
твори i вирiшила допомогти, i зробила це так красиво. Але
Бог її знає в лице. I Вiн передасть їй те, що я думаю i вiдчуваю сьогоднi, заварюючи свiжий чай.
Цього приїзду до Бахмача мама чомусь двічі звернула мою увагу на те, що я народився у 1963 році – і ось мені виповнюється 63 роки. Я не зрозумів, що саме стоїть за цією наївною нумерологією, але пригадав пасаж із “Келії Чайної Троянди “, де йшлося про перше і друге народження. Перше – біологічне, а от друге – як ініціація і досвід коронації. Зайве говорити, що не всім таланить народитися вдруге. Народитися вдруге – це як померти вперше. Тому народжені двічі вже знають свою смерть в обличчя – і на ім’я.
Наперед сердечно дякую за всі вітання, які отримаю цього дня.
“Народження без мук неможливе — ні перше, ні друге, ні останнє. Моя велетенська помилка полягала в тому, що все життя я боявся й уникав болю. Але життя неможливе без болю і зусиль. Воно так побудоване. Праця і страждання, втома і відпочинок, біль і насолода, скінченна черга, яка невпинно рухається, маючи початок і кінець. Я хотів знайти паралельний спосіб існування і готовий був відмовитися від багатьох елементарних потреб, щоб тільки мати спокій і безболісність. Натомість я знайшов таку радикальну самотність, поринув у таку безпросвітну депресію, що життя між людьми, при всій їхній глупоті і жорстокості, видалося милою дитячою забавкою. Певна річ, я здобув досвід, такий собі «досвід коронації». Мені вдалося вирватися з тотального моноліту своїх хибних життєвих установок, зумовлених безліччю чинників, — від впливу «перинатальних матриць» починаючи, тяжким, сповненим психічних травм дитинством продовжуючи, довжелезним рядом буттєвих поразок і програшів закінчуючи. Цей «досвід коронації» і виявився отією грудочкою масла, ґрунтом, спершися на який жабка змогла вистрибнути з глечика. Справа в тому, що весь цей процес відбувається насправді, без жодної підстраховки. Або ти народиш себе вдруге — або загинеш безповоротно, назавжди. До речі, образ глечика — це символ материнського лона з вузькою шийкою родового каналу. Те ж саме означало мишеня, яке я врятував колись у Матіївці, — воно потрапило до порожньої пляшки з-під молока і відчайдушно стрибало вгору, до шийки, до волі. Воля є королівським станом. Ось чому чин здобуття її можна назвати «досвідом коронації».” (“Келія Чайної Троянди “)
Набирав «Вечірній мед» для книги, дійшов до слів, де вулицю Личаківську названо Личаківською, і згадав, що тоді, коли вони писалися, властиво, у 1989 році, та вулиця мала ім’я Леніна. А я жив поруч, на Сковороди. У ті роки навіть багато хто зі львів’ян не знав справжньої назви вулиці. Леніна — то й Леніна… Написати тоді цю — істинну — назву означало не тільки поновити розірваний зв’язок із традицією; це означало значно більше, це було накликанням майбутнього. На мою думку, саме в цьому й полягає суть кожного непідробного модернізму. Навіть тоді, коли вже все здається безповоротно втраченим, для нас іще залишається безсоння, під час якого можна шепотіти заборонені слова та викреслені з колективного свідомого назви. Хтозна, може, якраз цей шепіт, це безсоння… я згадую, що тепер вулиця Личаківська називається вулицею Личаківською — і мені стає добре. (“Фрагменти знищених і вцілілих блоґів”)
Останнім часом мене дуже дивує режисерська робота пам’яті, яка по-своєму компонує відзнятий життєвий матеріал. Здається, що важливі події, тріумфи і перемоги не мають великого значення для неї. Так, безперечно, я пам’ятаю всі ці урочистості, отримання тих чи інших премій, велелюдні презентації моїх книжок у Львові і Києві, сотні людей, які самозабутньо співають “Вону” у Харкові або тому ж таки Києві (для денної свідомості це одна з моїх найважливіших особистих перемог над поголовною русифікацією) тощо. Я пам’ятаю сімейні свята, кожну з річниць нашого шлюбу, подорожі на море і в гори – зрештою, саме після них залишається найбільше фотографій і магнітів на холодильнику. Я пам’ятаю їх – але не бачу внутрішнім зором. Пам’ять фіксує інше й по-іншому. Спогади випірнають несподівано, переважно тьмяно освітлені містичним фіолетом або ж забарвлені невідомими жодному Інстаграму фільтрами. Пам’ять відверто нехтує річницями і ювілеями, видобуваючи натомість своє тлумачення і зображення давніх подій як коротких reels настроїв та станів, які в той момент, коли діялися, анітрохи не здавалися важливими.
Ні, переконано стверджує вона, якраз це й було найістотнішим у твоєму житті, поясненням його і виправданням.
Ось ми з дружиною їдемо нічним потягом з Кракова до Перемишля. Наші супутниці по купе вже повиходили, панує присмерк, повсюди валяються порожні і повні пластикові пляшки питної води. За вікном неозора пітьма, часом пропливають скупі вогники станцій, чути тільки монотонний перестук коліс. Ми потомлені, дрімаємо, прокидаємось, і, зирнувши на смартфони, переконуємось, що до Перемишля ще близько години часу. Чому, чому ти кажеш, пам’яте, що це була одна з найважливіших ночей у моєму житті? Адже я сотні ночей провів у поїздах і електричках, а ти обрала саме цю, саме її прокручуєш на повторі, саме її показуєш такою значущою, може, священною, ніч, у якій взагалі не було нічого особливого.
Ось Тузік, вірний пес, який років п’ятнадцять супроводжував мене на всіх прогулянках до лісу, з несамовитим екстазом святкуючи кожен мій приїзд із Києва до Келії і якого – так гірко писати це – не стало наприкінці цього літа. Я заходжу в Сейм, пливу, насолоджуючись швидкою течією і чистим липневим літеплом, а Тузік розпачливо скавчить і наполохано бігає берегом (сам він у воду боявся заходити). “Виходь звідти, негайно виходь, це небезпечно, що я робитиму, якщо ти втопишся?!” – ось що означає це лунке скавчання і відчайдушний, захеканий біг кручами. Він заспокоюється тільки тоді, коли я виходжу на берег і чухаю йому м’якенькі вушка. “Тепер ти врятований, більше ніколи не лізь у ту воду”, – кажуть його розумні карі очі. Дякую, друже; мало хто в цьому житті так болісно переживав за мене.
Я сотні разів плавав у Сейму, а ти зберегла тільки цей епізод. Чому? Що в ньому виняткового? Те, що Сейм тоді ще не був отруєний? Чи те, що Тузік більше ніколи не піде зі мною ні до ріки, ні до лісу? Чи щось інше мається на увазі, все ще непроявлене, незбагнуте, непомічене?
Тузік розповідає Богданці, як рятував мене на Сейму
Пам’ять теж як відданий пес, пес, для якого запахи у стократ важливіші за літери і їхні поєднання, а доторки – за хай там які екзотичні зображення на дисплеях смартфонів. І ось вона видобуває зі своїх надр іще один сполох, осінь двадцятилітньої давнини, осінь, коли ще не було війни. Тоді, як і тепер, до речі, тривав Місяць хризантем за східним календарем, мама повернулася з базару, разом з іншими покупками принісши й хризантеми. Я неуважно ковзнув по них поглядом і нічого не сказав, заклопотаний був, думав про щось інше. А вона подумала,що квіти мені не сподобались, справді дрібні якісь і убогі, посміхнулася, наче вибачаючись: “Там були гарні, пишні, барвисті – але по 6 гривень, а ці – по 2.50…” – от я їх, мовляв, і купила, бо ті, барвисті і буйні, надто дорогі для нас. Зате в нас тепер є хризантеми і вони пахнуть на всю хату. Це вразило мене в саме серце. Вони й досі визирають з картатої базарної торби, приголомшені діти збіднілої шляхти, бояться зустрітися зі мною поглядом. Нам так ніяково… ми думали, що потішимо тебе… вибач, що ми такі малі й мізерні!
– Ні, що ти, я ще ніколи в житті не бачив таких красивих хризантем! – переконую я тепер свою пам’ять. – Бачиш, скільки осеней минуло, а я їх не забув. – Це я їх не забула, – тихо відповідає пам’ять. – До тебе приходило життя і приносило тобі квіти, ось і все.
Мовчазний фіолет купейного світильника на сонному обличчі коханої. Відчайдушне скавчання вірного пса на золотій піщаній кручі. Порепані руки і знічена посмішка мами, терпкий аромат хризантем, саме тих, хризантем нашої бідності. Ледь зауважене краєм ока, те, що здавалося неістотним і нудним, як стояння в черзі, дрібне і убоге, раптом приходить і вибухає прибуттям усього буття одразу, настанням сенсу цього буття, який уже ніхто не зможе заперечити і скасувати.
Мені п’ять років. У гості до батька прийшов знайомий із портативним магнітофоном (на той час велетенська рідкість). Мене просять заспівати “Черемшину”. Без проблем! Ми співаємо із батьком удвох.
Батько, мама і я. 1968
…Потім ця бобіна супроводжує нас у незліченних переїздах із квартири на квартиру. Потім бобінні магнітофони виходять із ужитку. Потім стає взагалі нереально прослухати її, вона залишається як артефакт давно минулої епохи, десь там углибині тоненької і вузької стрічки мешкають наші із батьком голоси.
(До речі, ось тут можна завантажити додаток Audiostories).
Коли вчора Володимир надіслав оцифрований запис, якому ні багато, ні мало 57 років, це був шок і цілковите оніміння. Я не впізнав свого голосу. Я не впізнав голосу батька. Якби не туманна пам’ять про той далекий день, я взагалі заперечив би свою причетність. Перше слово, яке спало на думку, коли я почав оговтуватися було “невинність”. Боже мій, невже це я?! Боже мій, ця дитина не знає, що чекає на неї попереду! Боже мій, як неправдоподібно давно все це було… Боже мій, коло замикається.
Дякую, Володю! Дякую, Богданко! Дякую, тату, ми добре співали з тобою!
Костянтин Москалець 
