Мені п’ять років. У гості до батька прийшов знайомий із портативним магнітофоном (на той час велетенська рідкість). Мене просять заспівати “Черемшину”. Без проблем! Ми співаємо із батьком удвох.

Батько, мама і я. 1968

…Потім ця бобіна супроводжує нас у незліченних переїздах із квартири на квартиру. Потім бобінні магнітофони виходять із ужитку. Потім стає взагалі нереально прослухати її, вона залишається як артефакт давно минулої епохи, десь там углибині тоненької і вузької стрічки мешкають наші із батьком голоси.

Чесно признаюся, що я давно махнув рукою на цю бобіну. Не хотів морочитись. Шукати фахівців. І т. д.
Але моя дружина не така. Вона запитала одного приятеля, другого… і ось, озвався Володимир Ґрумет-Ольшанський, справжній професіонал не однієї важливої справи!

(До речі, ось тут можна завантажити додаток Audiostories).

Коли вчора Володимир надіслав оцифрований запис, якому ні багато, ні мало 57 років, це був шок і цілковите оніміння.
Я не впізнав свого голосу.
Я не впізнав голосу батька.
Якби не туманна пам’ять про той далекий день, я взагалі заперечив би свою причетність.
Перше слово, яке спало на думку, коли я почав оговтуватися було “невинність”.
Боже мій, невже це я?!
Боже мій, ця дитина не знає, що чекає на неї попереду!
Боже мій, як неправдоподібно давно все це було…
Боже мій, коло замикається.

Дякую, Володю!
Дякую, Богданко!
Дякую, тату, ми добре співали з тобою!

25 серпня 1999 року

Помолився на Орловому озері, на «своєму» місці в кущах, скинувши картуза, під рожевими від вранішнього сонця хмарками. Потім перейшов далі, загалом протягом дня спіймав більше 100 штук, двох величезних, грамів по 400, карасів насилу витягнув з-під латаття (Сашковий сон минулої риболовлі 23 липня збувся!), білі лілеї розпустилися одночасно зі сходом Сонця, — ніжний, невимовно чистий, білосніжний колір, крихітні зорі, які за своєю будовою нагадують шишки, цілий день милувався ними, читаючи раз-по-раз «Kosmos» і «Данте» Зерова, святкував, довго не міг зрозуміти, яке ж воно свято сьогодні, аж доки не згадав: 10 років тому, у цей день, я написав у Львові, на вулиці Сковороди, пісню «Вона» — і ця «Вона» була з того ж регіону буття (висловлюючись мовою Шелера), що й «сонети та канцони майбутнього Петрарки», сонети самого Зерова, що й ці досконалі у своїй красі квіти — легкі, невагомі на воді, з іще легшим відображенням; і ця пісня, складена 10 літ тому, яку співали тисячі юних, прекрасних, наче ці лілеї, дівчат, і ці зорі над Орловим, і ці сонети давніх поетів складають незбагненну єдність природи і культури, славу Божу.

“Келія Чайної Троянди”

Це відома народна пісня, яку, зокрема, записував Пантелеймон Куліш. У середині 1980-х я склав до неї власну музику і трохи – як ви можете бачити – поміняв останній куплет. Тоді я часто виконував цю пісню на прохання друзів, потім вона призабулася і загубилася. Недавно я її випадково знайшов (хоча насправді в цьому світі нема нічого випадкового).

В оригінальних версіях XIX століття говориться, що:

А котрий буде чоловік святу правду спольняти,
То йому шлеть Господь милосердний щодень благодати.
Сам Господь єсть Правда, сокрушить Неправду,
Сумирить гординю, вознесеть святиню.

До речі, з численними версіями “Пісні про Правду” можна познайомитись ось на цьому чудовому сайті.

Нема в світі Правди,
Нема її, брате.
Бо тепер Неправда
Стала правдувати;
Бо вже тепер Правда
Стоїть у порога,
А тая Неправда
Сидить конець стола…
Жебраки майданом
Нашу Правду водять,
За свої дрібнії
Зо дня на день поять.
А вже нашу Правду
Садять у темницю,
А Неправду кожен
Кличе до світлиці.
Ой, кохана мати,
Де ж нам тебе взяти?
Тебе не купити,
Ані заслужити.
Коли б тебе, Правдо,
Видіти на світі –
Орловими крильми
Раді б ми летіти!
Той, хто буде тута
Правдоньки шукати,
Тому пошле Господь
Щодня благодаті.
Прийде на Вкраїну
І смирить гординю,
Сокрушить неправду,
Вознесе святиню!