Ведуть дружби до шлюбу


Бозна-коли написана пісня на слова молодомузівця Василя Пачовського,  вірші якого були в той час опубліковані у львівському часописі “Дзвін” після довгої перерви та забуття. З двох віршів Пачовського вийшла одна пісня Москальця. 

Ведуть дружби до шлюбу
Мою дівчину любу
За ручку, за рукав –
Ведуть дружби і того
Старого молодого,
Що моє щастє взяв.

[Ідуть за ними гості,
На калиновім мості
Клонюся їй до ніг;
Побліднувши на личку,
Дала мені косичку
Під наболілий сміх!]

Вже піп її питає,
Чи вольну волю має
Збентежився жених!… –
На мамцю погляділа
І тихо “так!” повіла,
А чортик з двору: пчих!

***
До вечері в шлюбнім строю
Сів старий із молодою
А тоасти йдуть без тями,
Дві на жовто вбрані дами
Шепчуть у секреті всім:
“Добру партію зробила,
Вона того-во любила,
Та він хліба ще не має!…”
Всьо на мене поглядає,
А я – ногу з гуски їм!…

Банда грає ідеально
Всі танцюють капітально,
Всі уклони разом шлються,
Сукні в’ються, фраки гнуться,
Елеґантний лянсіє!
Я танцюю з молодою,
В парі шепчемо з собою…
Що? не будь такий цікавий,
Вість крилата, світ лукавий,
Хоч сам часто винен є!…

Ведуть дружби до шлюбу
Мою дівчину любу
За ручку, за рукав…

Душероздираюча пісня про бабцю


Десь удома й досі лежить том Ґалчинського, подарований свого часу Миколою Рябчуком. У 1983 я повернувся з війська і серед іншого продовжив вивчення польської мови та складання власних пісень.
Десь отут вони й зустрілися – мій вільний переклад смішного вірша Ґалчинського й пісня, скомпільована з різних (упізнаваних і не дуже) музичних фрагментів.

Душероздираюча пісня про бабцю, онука-лайдака та інші страхітливі обставини і події

БАБЦЯ:

Отак на лежаку

побіля свого дому

я тихо доживаю

спокійного життя

не грала зроду в око

не пила зроду водки

тому і дожила

до старості глибокої

Ля-ля ля-ля

Вже вечір і Діана

чіпляє сагайдак

на стежці чути кроки

ха-ха! то внук-лайдак

приперся серце бідне

бабусі зранити

як мінімум півсотні

вициганити

я знаю що зроблю:

як труп заплющу очі

довідаюсь чи совість

проснеться у зволочі!

ля-ля-ля-ля-ля-ля

(Хилитаючись на всі боки, стежкою бреде онук-лайдак разом із п’янючими кулєґами)

ОНУК:

Шанування бабуні, достойній невісті!

Ідемо у “Лейпціг” – треба нам зо двісті

Давать – і не марудить! жодних тірлі-мірлі

зайві реверанси, бабцю мої милі!

Мовчиш? чи загубила ти знову п’яту клепку

бабуню, гей, бабуню, відкрий свою торебку!

ня-ня-ня-ня-ня!

Не жиє бідна бабця, отож проп’ємо хату

панове мої любі, радійте і співайте!

Ля-ля-ля-ля-ля!

ХАТА ПРОПИВАЄТЬСЯ – І ШВИДКО ЗНИКАЄ

А П’ЯНА ГАЛАЙСТРА ВЕСЕЛО РИГАЄ

ЛЯЛЯЛЯЛЯЛЯ

P. S.

Не треба грать комедію, як мовив папа Пій;

догралася, бабуню, що хату внук пропив?!

Тільки киця залишилась тобі, бідна бабко,

дозволь сльози тобі витре біленькою лапков!

Пісня про Правду


Це відома народна пісня, яку, зокрема, записував Пантелеймон Куліш. У середині 1980-х я склав до неї власну музику і трохи – як ви можете бачити – поміняв останній куплет. Тоді я часто виконував цю пісню на прохання друзів, потім вона призабулася і загубилася. Недавно я її випадково знайшов (хоча насправді в цьому світі нема нічого випадкового).

В оригінальних версіях XIX століття говориться, що:

А котрий буде чоловік святу правду спольняти,
То йому шлеть Господь милосердний щодень благодати.
Сам Господь єсть Правда, сокрушить Неправду,
Сумирить гординю, вознесеть святиню.

До речі, з численними версіями “Пісні про Правду” можна познайомитись ось на цьому чудовому сайті.

Нема в світі Правди,
Нема її, брате.
Бо тепер Неправда
Стала правдувати;
Бо вже тепер Правда
Стоїть у порога,
А тая Неправда
Сидить конець стола…
Жебраки майданом
Нашу Правду водять,
За свої дрібнії
Зо дня на день поять.
А вже нашу Правду
Садять у темницю,
А Неправду кожен
Кличе до світлиці.
Ой, кохана мати,
Де ж нам тебе взяти?
Тебе не купити,
Ані заслужити.
Коли б тебе, Правдо,
Видіти на світі –
Орловими крильми
Раді б ми летіти!
Той, хто буде тута
Правдоньки шукати,
Тому пошле Господь
Щодня благодаті.
Прийде на Вкраїну
І смирить гординю,
Сокрушить неправду,
Вознесе святиню!

Ой, конику-братіку


Ой, конику-братіку

Нещодавно на врученні премії імені Стуса ми з Тарасом Компаніченком згадували цю мою давню пісню і навіть пробували її наспівувати. Я свої пісні пам’ятаю погано, деякі взагалі забуваю намертво і тому десятків зо три їх назавжди поринули в Лету. Проте “Ой, конику-братіку…” дивом уціліла, зберігшись на записі одного з київських квартирників у 1985 році. Я й подумати тоді не міг, що мине три з лишком десятиліття – і вона знову стане такою, на жаль, актуальною.

Ой, конику-братіку,
Візьму кобзу, гратиму,
Гратиму сумної.
А ти ж мені не заплатиш,
А ти ж мені не заплачеш,
А ти ж мені не порадиш…

Ой, коню-соколику,
У білому поленьку
Поленько червоне.
Там же ж лежать порубані,
Там же ж лежать постріляні,
Серед ночі ворон кряче,
Кониченьку мій…

Лети, ворон, лети звідси,
Лети світом та розвідься,
Чи є ще живі.
Бо вже шабля пощерблена,
Бо вже Січ потоплена,
Бо вже коник натомився…

Лети, ворон, та вертайся,
У коника запитайся
Про хазяїна.
А кінь тобі не заплаче,
А кінь тобі не розкаже,
А кінь полем білим скаче.

Кониченьку мій!
Кониченьку мій…

Війна поруч


Війна ця розпочалася в 2014 році. Я її побачив і зустрів раніше. Побачив як грандіозну візію, сидячи з приплющеними очима під старими соснами на краю Смарагдового поля. Незадовго перед цим я подивився фільм Мілчо Манчевського «Перед дощем» (1994), чудово зняту драму про війну в Македонії, війну між учорашніми сусідами, македонцями й албанцями. Перебираючи в пам’яті кадри й сюжетні лінії цього фільму, відчуваючи ніздрями наближення грози і свіжі пахощі літнього дощу, я раптом зрозумів, що це був провісницький фільм, що він не тільки розповідає про події в колишній Югославії, але й попереджає про те, що станеться з нами, українцями. На Смарагдове поле неквапливо виїжджали танки з триколорами, прокладаючи чорні борозни по молодому зеленому житу, впевнено займаючи танкові окопи, що полишалися тут від  радянських часів і вже встигли позаростати кущами барбарису. З північного сходу летіли бойові гелікоптери. Над Батурином лунали перші вибухи і клубочився дим пожежі, що як і триста років тому знищить нашу столицю серця дощенту. Солдати у формі без розпізнавальних знаків без зайвих розмов перекривали шосе «Київ-Москва», блокували залізницю, проводили перші розстріли неблагонадійних…
Під враженням від цієї грізної візії я незабаром написав пару десятків пісень, окремі з яких згодом склали альбом «Армія Світла», записаний Віктором Морозовим у 2008 році. Стоячи поруч із Морозовим на презентації альбома в київському Будинку художника, я думав, що ніхто з людей у переповненому залі не розуміє, мабуть, що цей альбом є попередженням, а не твором пам’яті або уяви. Війна – це те, що чекає на нас попереду, а не те, що навіки лишилося позаду. “„Армію світла“ можна б назвати своєрідною реабілітацією авторської патріотичної пісні. Патріотичної в найширшому сенсі, бо про Україну – або будь-яку іншу країну – тут ніде не йдеться. Та це, зрештою, і непотрібно, – достатньо прозорою є вже головна метафора. „Армія світла“ – це щось значно більше, ніж лише назва титульної композиції. Ледь не фентезійна боротьба Добра зі Злом, Світла з Темрявою відбувається тут чи не в кожній пісні”, – доволі благодушно писав дорогий моєму серцю “Український журнал” про цей альбом у 2009 році, через кілька місяців після згаданої презентації. Але, на жаль, уже через п’ять років стало цілком очевидно, що в моїх піснях ішлося таки про Україну і аж ніяк не про фентезійну боротьбу.
Вірші збуваються. Пісні – теж. Чимало шанувальників моєї пісенної творчості звернули згодом увагу на провісництво «Армії Світла» та інших пісень цього ж періоду, зокрема, пісні  «Наречені вовків» у виконанні львівської групи «Файно». Мене не раз запитували, приватно і привселюдно, про дату написання рядків: «Наші землі на схід забирає пітьма, знову п’ять літ буде війна». Питали переважно дружини, матері і сестри воїнів, які вирушили воювати на схід. Питали з неприхованою надією, що коли п’ять років перейде, то весь цей кошмар закінчиться і їхні рідні, кохані повернуться додому цілими й неушкодженими. На жаль, п’ять літ з часу написання «Наречених вовків» давно минули, а війна триває, і кінця-краю їй не видно, попри всі мої оптимістичні фінали.

Читати повністю в “Українському журналі” (PDF, 1,8 Mb)