Мовчання моря пам’яті


Олександра_Вілій Москалець

Моя бабуся Олександра з моїм майбутнім батьком Вілієм

Нещодавно ми з дружиною переглянули гарний бельгійсько-французький фільм “Мовчання моря”. Це вже третій фільм, знятий за однойменним романом Веркора, що його підпільно поширювали в окупованій нацистами Франції. За сюжетом, старший чоловік і його онука навідріз відмовляються розмовляти з німецьким офіцером, якого поселили до них у дім. Попри всю його інтелігентність, підкреслену ввічливість і талановитість, попри його добірну французьку мову і невдаване захоплення французькою культурою. Це – ворог. З ворогами не розмовляють. Їх знищують.

– Я вже непогано на той час говорив німецькою, – згадував батько. – Їх привезли до села цілий батальйон, готувалися до відступу. Окопи рили, міст будували через Сейм. Один питає мене: “Ти знаєш, де поховані німецькі солдати?” “Знаю”, – кажу. Ми пішли до лісу. Там, як і скрізь на їхніх військових цвинтарях, стояли березові хрести, а на хрестах висіли каски. Він зняв одну, подивився, похитав головою, повісив назад. Усередині кров запеклася. Пішов до іншої могили, зняв каску, оглянув – ця була ціла. Він повісив свою, продірявлену кулею, на хреста, а цю забрав. Тільки ж і вона його не врятувала, бо через два тижні, коли наші пішли в наступ, йому відірвало голову…

На початку 1990-х, коли вже розвалився Радянський Союз, до нашого села почала надходити гуманітарна допомога, в тому числі й з Німеччини. Мій батько і тітка, які осиротіли від рук німецьких “добродіїв”, навідріз відмовилися отримувати ті пайки з какао та макаронами. Ця відмова теж була своєрідним мовчанням у відповідь на жест нащадків убивць і загарбників. Вона теж була виявом колективної травми, де жертвами стали всі – і розстріляні, і їхні кати. Тінь цієї травми лягла на всю долю і творчість мого батька. В одній із його повістей, “Діти мої, квіти” є розповідь про хлопчика-партизана, який, утікаючи від німецьких людоловів, потрапив у трясовину. Болото оточує айнзацгрупа:

– Скажи, де партизани, і ми кинемо тобі мотузку. Ти врятуєшся, житимеш.

– Киньте її Гітлеру, – відповідає хлопчик. – Нехай він на ній повіситься…

Лунає автоматна черга, і замість хлоп’ячої голови розпливається кривава пляма.

…Я пригадую всі ці речі напередодні Дня пам’яті й перемоги над нацизмом і відчуваю, наскільки вони порівняно з дитячими роками тепер емоційно зблякли, коли на нашу землю прийшли інші, російські нацисти й окупанти. Коли вулицями йдуть безрукі й безногі чоловіки та жінки, скалічені російською зброєю. Коли на Майдані Незалежності вже не вистачає місця для нових синьо-жовтих прапорців, поставлених у пам’ять про загиблих від російських рук дітей і дорослих. Коли у вдів до ранку світяться вікна на кухнях – чого вони там сидять? Плачуть? моляться? чекають? Чого чекають?

Ті, старі рани й урази, заніміли. Зарубцьовані шрами ниють тільки на негоду і тільки в таких, як я, чиї родини обпекло чорним вогнем Другої світової війни.

А ось ці, свіжі рани, кричать удень і вночі. Народжені в незалежній уже Україні хлопці й дівчата, які не знають жодної іншої батьківщини, окрім цієї, з головою кидаються на її захист – і гинуть. Як бути із цим болем? З пам’яттю про них? З мовчанням про них і нехтуванням ними?

Я дуже прошу, киньте тепер ту мотузку Путіну. І нехай він на ній нарешті повіситься.

Читати повністю

Непереможні мученики


Багатьох із цих мучеників, канонізованих святим згодом Іваном Павлом II, я знаю на ім’я, багатьох упізнаю на зображеннях, твори декого з них, як-от владики Григорія Хомишина, я уважно читаю і перечитую. Свого часу вінчаючи нас із дружиною у київському храмі святого Василія Великого владика Борис Ґудзяк серед іншого подарував нам ікону з образами греко-католицьких новомучеників. Серед них є блаженний Григорій Хомишин, серед них і священномученик, надзвичайно близький моєму серцю, блаженний Олексій Зарицький, якого називають душпастирем Сходу через його пастирське служіння на Уралі, в Сибіру, у Казахстані…

Казахстан, аякже. Сорок два градуси спеки влітку, сорок два морозу – взимку. Вухо, обморожене першої моєї армійської зими в Казахстані так і не відійшло донині, миттю реагуючи на холод. Інші травми також полишалися зі мною, вони вже нікуди не дінуться до смерті. Через ту службу я й досі цікавлюся новинами з Казахстану, зокрема життям його католицької громади. Яким же було моє здивування, коли, читаючи нещодавно видану книгу розмов із казахстанським єпископом Атаназієм Шнайдером “ChristusVincit”, я натрапив там на напрочуд теплі спогади і сповнені шанобливості відгуки якраз про Олексія Зарицького! Шнайдерові батьки влаштовували підпільні зустрічі з нашим священномучеником, під час яких він сповідав і причащав позбавлених релігійної опіки людей, переселенців і засланих на тривалі терміни, нехтуючи можливим арештом, часто не маючи часу ні на обід, ані на сон. Родина Шнайдера емігрувала із СРСР у 1973 році, він успішно закінчив німецьку школу, семінарію в Римі, був священником у Бразилії, залагоджуючи, зокрема, руйнівні для релігійного життя наслідки “теології визволення”, що потоптом пройшла по численних бразильських парафіях. Якось до молодого Шнайдера звернувся карагандинський єпископ із питанням, чи не забув він російську мову. Мову Шнайдер пам’ятав, тож погодився – спочатку на шість тижнів, а згодом виявилося, що донині – служити й викладати в Казахстані. До сліз зворушує це місце в його спогадах, що стосується покликання до служіння на Сході: “Я раптом зрозумів, що блаженний отець Олексій Зарицький, який благословив мене, коли я мав усього один рік життя, а він правив Месу в нашому домі, і якого врятувала моя мати, помер у Караганді. І отець Павловскіс, що вділив мені Перше Причастя, також був ув’язнений у цьому місті. І Провидіння посилало мене туди, щоб я учив священиків. Мене надзвичайно зворушив цей знак Божого Промислу”.

Читати повністю

День Незалежності


Озираючись у не таке вже й далеке минуле, я бачу ніч наприкінці 70-х років XX століття, стіл із вином і віршами замість закуски, двох моїх найближчих друзів, так само поетів, як і я. Одного з них уже давно нема на цій землі. Ми цілу ніч п’ємо вино, читаємо крамольні з погляду радянської влади вірші і палко дискутуємо, бути чи не бути незалежній Україні. Після численних аргументів “за” і “проти”, ми приходимо до висновку, що Україні – бути! Але років так через п’ятдесят… Бо надто могутній Радянський Союз, бо надто панівною і безальтернативною є комуністична партія, бо надто пильний всюдисущий КГБ, який, можливо, фіксує і цю нашу, чергову дисидентську бесіду. Ще одне «надто» з цієї серії вкрай болюче. Ми сподіваємося подолати його своїми віршами, думами і вчинками, піднявши надто затурканий пропагандою, репресіями і Голодомором народ до розуміння того, що є вищі істини, аніж ті, які нам нав’язують, починаючи з дитячого садочка. Що замість дохлого Лєніна на Красній площі у Москві, труп якого до сьогоднішнього дня відмовляється приймати земля, є вічно живий Бог у небесах. Що земля в нас є своя, а Челябінськ, Тюмень і Караганда з Ташкентом – взагалі не наша батьківщина. Що в нас є власна, батьківська і материнська, мова, і саме вона є рідною, а не та, яку нам викладають, починаючи з другого класу, із книжечки під промовистою назвою “Родная речь”.  Що наш справжній народ, хай як його мало,  проймає омерзіння до цілої цієї країни, від «гори» до низу, включно з усією її кривавою історією, а тим більше сучасністю. Нічого нашого тут не було, нема й не буде; все найдорожче – люди, назви міст і вулиць, пісні і культура загалом – не звідси. Союз – це приречена на знищення Троя. Ми повинні піти і збудувати вічне українське місто, наше Рим.

Читати повністю

Замикання вод-2014


Води було замкнуто 17 вересня 2014 року.
Учасники: Віктор Морозов, Олег Лишега, Віктор Неборак, Кость Москалець.
Місце проведення: Келія Чайної Троянди, Батурин, Глухів, Новгород-Сіверський, Велике Устя.

Essential Crimea Reader: 7 Must Read Stories