Вітер сади гойдає, милує, непокоїть.

Світлом холодним світить ве́рвиця під рукою.

Краплі доопадають, галки позамовкали,

Люди пішли додому, двері позамикали.

Наче й не жаль нічого в сутінках після зливи –

Сливи цвітуть і можна мокнути разом з ними.

Серед імли і піни є незворушні стіни –

Келія, трохи чаю в заварничку із Хіни.

Мені п’ять років. У гості до батька прийшов знайомий із портативним магнітофоном (на той час велетенська рідкість). Мене просять заспівати “Черемшину”. Без проблем! Ми співаємо із батьком удвох.

Батько, мама і я. 1968

…Потім ця бобіна супроводжує нас у незліченних переїздах із квартири на квартиру. Потім бобінні магнітофони виходять із ужитку. Потім стає взагалі нереально прослухати її, вона залишається як артефакт давно минулої епохи, десь там углибині тоненької і вузької стрічки мешкають наші із батьком голоси.

Чесно признаюся, що я давно махнув рукою на цю бобіну. Не хотів морочитись. Шукати фахівців. І т. д.
Але моя дружина не така. Вона запитала одного приятеля, другого… і ось, озвався Володимир Ґрумет-Ольшанський, справжній професіонал не однієї важливої справи!

(До речі, ось тут можна завантажити додаток Audiostories).

Коли вчора Володимир надіслав оцифрований запис, якому ні багато, ні мало 57 років, це був шок і цілковите оніміння.
Я не впізнав свого голосу.
Я не впізнав голосу батька.
Якби не туманна пам’ять про той далекий день, я взагалі заперечив би свою причетність.
Перше слово, яке спало на думку, коли я почав оговтуватися було “невинність”.
Боже мій, невже це я?!
Боже мій, ця дитина не знає, що чекає на неї попереду!
Боже мій, як неправдоподібно давно все це було…
Боже мій, коло замикається.

Дякую, Володю!
Дякую, Богданко!
Дякую, тату, ми добре співали з тобою!

 

***
Темної ночі в місті чужому
хліба шматочок псові бездомному
кинув

я не загину

я мови навчуся латинської
землю знайду ту де папороть квітне
де хвощ біло-чорні пелюстки швиргає
під лапи бездумним і славним собакам

Тернопіль, 1985

Отримав радісну звістку з Видавництва Старого Лева – перевидання “Келії Чайної Троянди” з’явилося друком, незабаром буде у книгарнях.
Хочу від усього серця подякувати Мар’яні Савці, Катерині Щадило, яка надзвичайно дбайливо опікувалася процесом перевидання, прислухаючись до моїх зауважень і побажань, звіряючи кожен крок на шляху до книжки; найкращій на світі редакторці і дружині, Богдані Матіяш, а також авторці елегантних і вишуканих ілюстрацій, Ользі Лисовській.

Якщо ти не знаєш, як жити далі, йди до своєї келії, замкнися там, і твоя келія навчить тебе усього.

Пригадую, як під час однієї з довгих нічних бесід у тій-таки Матіївці Василь Івашко сказав: «Уявляєш, яким було спілкування в колі Зерова? Якими були теми їхніх розмов і рівень розмислювання цих тем? Яка дивовижна спільність єднала їх, як пощастило їм зустрітися…». І ми притихли на хвилину, відчувши дотик світла з тієї далекої їхньої кімнати, де висока доля звела кількох справжніх людей. Так, здавалося б, просто і водночас так неймовірно складно зустрітися нам у цьому світі, у цьому часі. «Так, друже дорогий, ми любимо одно…» Більше не треба жодних маніфестів ані статутів, правил і регуляцій, бо в оцьому однолюбстві, у цій вірності Єдиному вже є все — і гідність, і шляхетність, і нікомуненалежність, і основа найміцнішого братства, любий мій брате, святий Франциску… Щойно тепер подумав, як багато у Зерова віршів і окремих рядків, присвячених дивовижній, незбагненній спільності між людьми, спільності цілком можливій і реальній, спільності, яка будує кожного з причетних до неї, зростаючи тим самим і сама. Ось іще один зразок досконалого герменевтичного кола, до якого треба, життєво необхідно увійти.

“Келія Чайної Троянди”, 17 листопада 1995 року

Одного дня я повернуся в місто
з паперовими корабликами в калюжах
з паперовими літачками в небі

спробую розповісти
де я був
що зі мною сталося
але
нічого не вийде
тільки ріжучи хліб до святкового столу
ненароком глибоко пораню пальця

може хтось і зрозуміє

1982