гітара

Вона. 35 років тому


25 серпня 1999 року

Помолився на Орловому озері, на «своєму» місці в кущах, скинувши картуза, під рожевими від вранішнього сонця хмарками. Потім перейшов далі, загалом протягом дня спіймав більше 100 штук, двох величезних, грамів по 400, карасів насилу витягнув з-під латаття (Сашковий сон минулої риболовлі 23 липня збувся!), білі лілеї розпустилися одночасно зі сходом Сонця, — ніжний, невимовно чистий, білосніжний колір, крихітні зорі, які за своєю будовою нагадують шишки, цілий день милувався ними, читаючи раз-по-раз «Kosmos» і «Данте» Зерова, святкував, довго не міг зрозуміти, яке ж воно свято сьогодні, аж доки не згадав: 10 років тому, у цей день, я написав у Львові, на вулиці Сковороди, пісню «Вона» — і ця «Вона» була з того ж регіону буття (висловлюючись мовою Шелера), що й «сонети та канцони майбутнього Петрарки», сонети самого Зерова, що й ці досконалі у своїй красі квіти — легкі, невагомі на воді, з іще легшим відображенням; і ця пісня, складена 10 літ тому, яку співали тисячі юних, прекрасних, наче ці лілеї, дівчат, і ці зорі над Орловим, і ці сонети давніх поетів складають незбагненну єдність природи і культури, славу Божу.

“Келія Чайної Троянди”

Ведуть дружби до шлюбу


Бозна-коли написана пісня на слова молодомузівця Василя Пачовського,  вірші якого були в той час опубліковані у львівському часописі “Дзвін” після довгої перерви та забуття. З двох віршів Пачовського вийшла одна пісня Москальця. 

Ведуть дружби до шлюбу
Мою дівчину любу
За ручку, за рукав –
Ведуть дружби і того
Старого молодого,
Що моє щастє взяв.

[Ідуть за ними гості,
На калиновім мості
Клонюся їй до ніг;
Побліднувши на личку,
Дала мені косичку
Під наболілий сміх!]

Вже піп її питає,
Чи вольну волю має
Збентежився жених!… –
На мамцю погляділа
І тихо “так!” повіла,
А чортик з двору: пчих!

***
До вечері в шлюбнім строю
Сів старий із молодою
А тоасти йдуть без тями,
Дві на жовто вбрані дами
Шепчуть у секреті всім:
“Добру партію зробила,
Вона того-во любила,
Та він хліба ще не має!…”
Всьо на мене поглядає,
А я – ногу з гуски їм!…

Банда грає ідеально
Всі танцюють капітально,
Всі уклони разом шлються,
Сукні в’ються, фраки гнуться,
Елеґантний лянсіє!
Я танцюю з молодою,
В парі шепчемо з собою…
Що? не будь такий цікавий,
Вість крилата, світ лукавий,
Хоч сам часто винен є!…

Ведуть дружби до шлюбу
Мою дівчину любу
За ручку, за рукав…

Пісня про Правду


Це відома народна пісня, яку, зокрема, записував Пантелеймон Куліш. У середині 1980-х я склав до неї власну музику і трохи – як ви можете бачити – поміняв останній куплет. Тоді я часто виконував цю пісню на прохання друзів, потім вона призабулася і загубилася. Недавно я її випадково знайшов (хоча насправді в цьому світі нема нічого випадкового).

В оригінальних версіях XIX століття говориться, що:

А котрий буде чоловік святу правду спольняти,
То йому шлеть Господь милосердний щодень благодати.
Сам Господь єсть Правда, сокрушить Неправду,
Сумирить гординю, вознесеть святиню.

До речі, з численними версіями “Пісні про Правду” можна познайомитись ось на цьому чудовому сайті.

Нема в світі Правди,
Нема її, брате.
Бо тепер Неправда
Стала правдувати;
Бо вже тепер Правда
Стоїть у порога,
А тая Неправда
Сидить конець стола…
Жебраки майданом
Нашу Правду водять,
За свої дрібнії
Зо дня на день поять.
А вже нашу Правду
Садять у темницю,
А Неправду кожен
Кличе до світлиці.
Ой, кохана мати,
Де ж нам тебе взяти?
Тебе не купити,
Ані заслужити.
Коли б тебе, Правдо,
Видіти на світі –
Орловими крильми
Раді б ми летіти!
Той, хто буде тута
Правдоньки шукати,
Тому пошле Господь
Щодня благодаті.
Прийде на Вкраїну
І смирить гординю,
Сокрушить неправду,
Вознесе святиню!

Ой, конику-братіку


Ой, конику-братіку

Нещодавно на врученні премії імені Стуса ми з Тарасом Компаніченком згадували цю мою давню пісню і навіть пробували її наспівувати. Я свої пісні пам’ятаю погано, деякі взагалі забуваю намертво і тому десятків зо три їх назавжди поринули в Лету. Проте “Ой, конику-братіку…” дивом уціліла, зберігшись на записі одного з київських квартирників у 1985 році. Я й подумати тоді не міг, що мине три з лишком десятиліття – і вона знову стане такою, на жаль, актуальною.

Ой, конику-братіку,
Візьму кобзу, гратиму,
Гратиму сумної.
А ти ж мені не заплатиш,
А ти ж мені не заплачеш,
А ти ж мені не порадиш…

Ой, коню-соколику,
У білому поленьку
Поленько червоне.
Там же ж лежать порубані,
Там же ж лежать постріляні,
Серед ночі ворон кряче,
Кониченьку мій…

Лети, ворон, лети звідси,
Лети світом та розвідься,
Чи є ще живі.
Бо вже шабля пощерблена,
Бо вже Січ потоплена,
Бо вже коник натомився…

Лети, ворон, та вертайся,
У коника запитайся
Про хазяїна.
А кінь тобі не заплаче,
А кінь тобі не розкаже,
А кінь полем білим скаче.

Кониченьку мій!
Кониченьку мій…

Про користь тотемів


Життя є сном, аякже — ця містка формула прийшла до нас іще з часів Кальдерона, автора однойменної драми. Вона легко запам’ятовується і не викликає заперечень, принаймні надто численних. Життя є сном, у який ми всі занурені хто по коліна, а хто з головою. Тому пам’ять про те, що сновидне життя — це ще не все життя, а повсякденна мана — ще не вся ява, сповна видається незайвою, щоб не сказати обов’язковою для мандрівників, які простують крізь усвідомлені й не дуже сновидіння до незаперечної реальності.

Тотемом може стати найнепримітніший, найзвичайніший предмет. У фільмі Нолана це мініатюрна металева дзиґа, гральний кубик, шахова фігура. Головна вимога полягає в тому, що тотема не повинен торкатися ніхто, окрім його власника; сторонні особи, вивчивши властивості тотема, можуть виготовити його копію і проникнути у ваші сни (не конче зі шляхетною метою) — або ж затягнути у власні.

Гадаю, кожен із нас так чи інакше схильний до «тотемізму», зображеного у фільмі Нолана. Талісмани, браслети й годинники, весь цей коштовний непотріб, що, назбируваний роками, чаїться у надрах шухляд старих комодів, у скринях і валізах на горищі або на балконі. Користуватися ним за призначенням уже неможливо, викинути на сміття — ще неможливіше: надто багато жаркої пам’яті й неповторних барв почуттів, щемких забобонів і тремтливих надій пов’язано з цими дрібницями. Навіть якщо забобони ті не справдилися жодного разу, а всі до одної надії виявилися оманливими.

Щоразу, повертаючись додому після тривалої відсутності, я одразу дістаю з чохла гітару. Цей інструмент якось подарував мені Олег Ярема — чудовий львівський гітарист, який разом із Віктором Морозовим записав і допоміг аранжувати пару десятків моїх пісень. Щоразу мене й далі дивує та не побоюся щиросердого зізнання — зворушує мало не до сліз те, що ця гітара тримає стрій. Беру акорд — а вона не фальшивить. Не вірячи власним вухам, дістаю тюнер, скрупульозно перевіряю кожну струну — ну, так, мі-сі-соль-ре-ля-мі, все звучить належним чином, як і має бути. Можеш без зволікань починати грати старі пісні або тут-таки починати складати нові. Пів року минуло! Була багатосніжна зима з міцними морозами, потім весняні зливи, а тоді зацвіли сливи й сині іриси.

Читати повністю