Бозна-коли написана пісня на слова молодомузівця Василя Пачовського,  вірші якого були в той час опубліковані у львівському часописі “Дзвін” після довгої перерви та забуття. З двох віршів Пачовського вийшла одна пісня Москальця. 

Ведуть дружби до шлюбу
Мою дівчину любу
За ручку, за рукав –
Ведуть дружби і того
Старого молодого,
Що моє щастє взяв.

[Ідуть за ними гості,
На калиновім мості
Клонюся їй до ніг;
Побліднувши на личку,
Дала мені косичку
Під наболілий сміх!]

Вже піп її питає,
Чи вольну волю має
Збентежився жених!… –
На мамцю погляділа
І тихо “так!” повіла,
А чортик з двору: пчих!

***
До вечері в шлюбнім строю
Сів старий із молодою
А тоасти йдуть без тями,
Дві на жовто вбрані дами
Шепчуть у секреті всім:
“Добру партію зробила,
Вона того-во любила,
Та він хліба ще не має!…”
Всьо на мене поглядає,
А я – ногу з гуски їм!…

Банда грає ідеально
Всі танцюють капітально,
Всі уклони разом шлються,
Сукні в’ються, фраки гнуться,
Елеґантний лянсіє!
Я танцюю з молодою,
В парі шепчемо з собою…
Що? не будь такий цікавий,
Вість крилата, світ лукавий,
Хоч сам часто винен є!…

Ведуть дружби до шлюбу
Мою дівчину любу
За ручку, за рукав…

Чиста, як вранішній сніг,

Ти йдеш поруч зі мною все життя.

Моє випадкове народження,

Моє випадкове ім’я,

Мої страждання і радощі

Були б нестерпними,

Якби не ти, темно-вишнева трояндо,

Золотий Храме під спокійним повільним

Снігом, –

І ти цей сніг,

І ти цей Храм,

І троянда оця –

Ти.

Пробиваючи чеки, продавчиня в “Еві” доброзичливо посміхається до нас, вона – на нашому боці

Щойно ми з дружиною купили листівки-валентинки. Щоб приховати їх одне від одного, ми окремо розраховуємось на касі, і тільки ця продавчиня знає, купили ми однакові листівки чи різні. Ми довідаємося про це аж 14 лютого.

Не вірте, коли вам скажуть, що день святого Валентина, свято закоханих, вигадали кмітливі маркетологи з метою видурити якомога більше грошей із ваших довірливих кишень. Особисто для мене це надзвичайно тремке, ніжне і справжнє свято. Мабуть, починаючи з тих двох крихітних цукерок у вигляді серденьок, які моя – на той час іще наречена – привезла до Келії Чайної Троянди у такому ж трепетному й ніжному місяці лютому роки тому. А може, провісником справжності й важливості цього свята був напівзабутий тепер віщий сон, у якому мій майбутній тесть – його справді звати Валентином і він дійсно священник – вінчав нас потайки від ворожого до християн світу в ось цій хаті, де я справді живу після одруження. Сон приснився років за п’ять до нашого шлюбу і повірити в те, що він здійсниться, міг тільки самозабутньо, самозречено закоханий чоловік, яким я був тоді й залишаюся тепер.

Я повірив.

Сон збувся.

Попереду очікувала реальність, також неймовірно подібна на запаморочливий сон: ми з Богданкою ідемо Майданом Незалежності; сміючись, вона несе кульку у вигляді серця, це день святого Валентина – відтепер і назавжди одне з улюблених сімейних свят.

У нашому світі, позбавленому традицій, у світі, який нещадно висміює вірування і вірність, свято святого Валентина стало одним із нечисленних символічних якорів, міцно зачеплених за золоте й пурпурове дно колективного підсвідомого, де зберігаються нерозтрачені поклади міфів, релігій, архетипів. Любов чоловіка й жінки, птаха і пташки – один із таких неспростовних, нездоланних архетипів, те, що є явленою істиною, те, завдяки чому слова “свято” і “святість” усе ще зберігають – і збережуть – свій смисл. Ось чому так по-змовницькому посміхається до нас продавчиня в “Еві”. Ось чому жінки й чоловіки, хлопці й дівчата кажуть, зустрічаючись цього дня у часопросторі, переповненому барвистими квітами, п’янкими поцілунками та шоколадними серцями: “Я люблю тебе”.

Бо це сон більший і важливіший за нудну повсякденну реальність. Бо це успішна втеча з Тауера банальності й приземленості до країни закоханих птахів. Бо це свято кінця самотності, у якій негоже перебувати людині.

Скільки й мого віку – любитиму Тебе, кохана.

Скільки житиму – стільки й святкуватиму нашу любов.

Читати повністю

Колись, у 1970–1980-х роках це ім’я було паролем, який непомильно вказував на приналежність адепта до священної ложі Високої Поезії, на посвячення у вищу ієрархію знавців сакральних текстів та імен – таких, як ім’я оцього Райнера Марії Рільке або ще Томаса Стернза Еліота, Германа Гессе, Пауля Целана… Виданий 1974 року томик із серії «Перлини світової лірики» був нашим кишеньковим цитатником, книгою відповідей на найболючіші екзистенційні питання, незрадливим орієнтиром у непроглядній пітьмі тоталітарної комуністичної ночі. У школі викладали просякнуті комуністичним пафосом опуси Маяковського, а ми, збираючись щоп’ятниці на кухні у керівника літературної студії, Володимира Кашки, заворожено слухали, як він читає «Сонети до Орфея» або котрусь із «Дуїнянських елегій». Важко переоцінити вплив Бажанових перекладів і його добірної, виробленої мови на формування нашого стилю письма, мовлення та світогляду. Деякі з віршів покійного вже Кашки для мене й досі звучать як віртуозні варіації на рількеанські теми, образи й мотиви: «Осінній день коня рябого / до гілки вечора прип’яв, / на Схід тікаюча дорога / з своїм прощається ім’ям – / і приміряють речі маску Бога».

Тож дивно й зворушливо знову зустріти вірші Рільке у цілковито інакшому часі, в іншій країні, яку з дня на день обстрілюють смертоносними ракетами носії мови Пушкіна, Маяковського й Прілєпіна. Знайомлячись у незапам’ятні часи юності з Іваном Малковичем, я упізнав у ньому «свого» теж завдяки паролеві, властиво, завдяки проникливому читанню елегійного «Червоний барбарис уже достиг…». І ось, через десятиліття, видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» дарує зацікавленому українському читачеві нове, вже третє видання поезій Рільке, де особливу увагу привертає сухе видавниче уточнення: «виправлене, доповнене». Як випливає зі стислої, проте напрочуд інформативної статті Степана Захаркіна, радянське видання віршів Рільке хибувало численними видавничими недоглядами: «Воно рясніє друкарськими помилками, які подекуди спотворюють смисл поетичного висловлювання, іноді змінюють його на протилежний <…> основну їх масу, вочевидь, спричинила неуважність видавничого редактора та коректора». Приклади недбалого поводження з текстами перекладів Миколи Бажана, що їх наводить Захаркін, вражають («адресатка “Реквієму” була вагітною недовго, а не надовго; дотики ляльки (“Дуїнянські елегії”, IV) – це насправді дротики, з яких її зроблено, і т.д.»).

У новому Малковичевому виданні тексти ретельно звірено й виправлено. Окрім широко відомих Бажанових інтерпретацій, на яких зростало моє покоління, сюди ввійшли й інші переклади авторства першорядних українських поетів: Василя Стуса, Юрія Андруховича, Сергія Жадана, самого Івана Малковича та інших. Це неповторне видання з темно-синьою обкладинкою повертає нас до часу глибокого читання і змістовних роздумів, до діалогу з видатним поетом XX століття, залюбленим, між іншим, у Київ і золотоверхі його церкви, до розмови з людиною, яка, попри невиліковну фізичну недугу, плекала незламний тендітний героїзм.

Читати повністю

P. S. Принагідно висловлюю щиру подяку В’ячеславу Федченкову за чергову відчутну фінансову підтримку мого блоґу; нехай ці гроші повернуться Вам сторицею, дорогий В’ячеславе!