…Раптом зірвавшись на поклик, не чутний нікому,
землю покинувши ту, що батьки називали вітчизною,
літо покинувши те, що усі найчорнішим назвали,
довго ідуть, своєї вітчизни та літа шукаючи;
дощ настигає і втома, та ніхто не ховається –
може,
це скрапує наша вітчизна,
Літа Господнього бризки.
Чорні дощі обмиють пилюку і з тебе, дарма
що вони не з твоєї землі; зупинилося все,
злива легка і заклична, кликати треба лиш тих,
що нас запросити не зможуть ніколи, смертні істоти,
обирати лиш тих, що не зрадять і в смерті.
І зостався я сам, а зі мною собаки та вірші.
А потому – коли ми збагнули ув’язнення власне,
почали малювати його на піщаних дорогах лісів,
нас ніхто зрозуміти не міг, хоча мова була і одна,
та до чого тут мова – собаки свій камінь нестимуть у серпень,
а може, і далі, до оселі майстрів,
що вночі до Орлового озера сиплють небесну поживу,
на світанку зникає вона і вода стає світло-рожева,
і розплющують очі тендітні принцеси лілеї,
Сестри Лілеї,
і рибу найпершу у дзьобі несе сапфіровий птах,
Брат Зимородок, Рибалка-Король…
(З поеми “Періоди”)
