Багатьох вводить в оману позірна простота поезії Лишеги. Насправді це не простота, а прозорість, створення якої потребує чималих зусиль і неозорої ерудиції.
Утім, хіба не можна витрактувати як поезії в дереві його скульптури? А сам спосіб буття Лишегою – хіба він не належить до вершинних Cantos української культури, до піднесених творів внутрішньої свободи, іронічної вищості над тоталітарними владцями й отруйним їхнім середовищем?
Лишега – це спілкування з вічно незалежними й непокірними громадянами світу, з Торо й Павндом, з Лі Бо і Ду Фу. Лишега – це отвір у багатометровій кризі комуністичного суспільства, до якого ми квапилися по ковток рятівного повітря духу.
Написати один вірш на рік – цілком достатньо, стверджував Олег Лишега.
Я переглядаю фотографії 2014 року, зроблені за три місяці перед Лишежиною смертю. Ось усміхнений Віктор Морозов виходить із машини. Колись, у 1972-му, вони мешкали разом із Лишегою в одній гуртожитській кімнаті. Разом їх і вигнали з останнього курсу англійської філології – за публікації в самвидавному альманасі “Скриня”. Свою дружбу вони пронесли через усе життя, розуміючи один одного з пів погляду і пів слова.
Слідом за Морозовим – веселий Лишега. Колись він приїхав до мене на два дні, а залишився на тиждень: пити чай, розмовляти про Павнда й Еліота, ловити щучок на Тополевому озері, а раків – у Сейму. Він вдячно кивав головою, коли я показував йому Великий Міст імені Олега Лишеги, що його я так назвав на честь першої книжки поета. Тоді про нього мало хто знав, мало хто писав.
Ось Олег, у незвичних для мене окулярах, тримає жовтогарячого томика, який незадовго перед тим видала “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”. Він читає “Олені покладають кості” Джеферса у власному перекладі, читає вдумливо, глибоко, так, як тепер мало хто вміє читати й писати (на моєму блозі зберігся запис цього читання).
Ми ще не знаємо, що це наша остання зустріч. Як і того, що закінчується наша епоха загалом – епоха творчих відлюдників і бездомних вільнодумів. Завтра Морозов повезе нас автом до Новгород-Сіверського, а звідти помандруємо до заповітного місця, де Сейм впадає в Десну. Наш улюблений ритуал розмикання й замикання вод, відтворенню якого, здавалося, не буде кінця-краю, закінчить своє кружляння і зупиниться, як зупиняється стара вінілова платівка “Арніки”, догравши пісні до кінця. Замість улюблених Олегових двох крапок буде поставлена тільки одна. Ми ще не знаємо, що того вересня Олег Лишега на віки-вічні замикає біг ріки свого життя. Що ми більше ніколи не почуємо його кришталевого сміху, схожого на сміх Маленького принца. Що після поетової смерті на нашу землю прийде війна, буде знищено багато міст і людей, мову, якою Лишега писав неймовірно гарні, витончені вірші, оголосять штучно створеним волапюком нацистів, а на кожного, хто говорить цією мовою, автоматично чекатиме смертний вирок. Уже не кажучи про тих, хто віршує цією мовою.
Костянтин Москалець 