поезія

Подяки добрим людям


Одержував від людей подаяння,
просив милостиню, і так потихеньку,
не померши з голоду,
дожив до кінця року
 
Та я ще себе
до щасливчиків зарахую
на старості літ!

Мацуо Басьо

Рік виразно закінчується, настала пора підбивати підсумки. Я насамперед хочу від усього серця подякувати тим, хто матеріально підтримував мене і мій блоґ протягом усього нелегкого року Дракона. Дехто з моїх жертводавців – от як В’ячеслав Федченков, Сергій Шельпук, Іван Малкович, Дмитро Безвербний, І. Ходжаніязов, Мар’ян Штогрин, Віктор Морозов – робили це неодноразово, чим зворушували до сліз; тим глибша моя вдячність і нижчий поклін цим людям!

Але були й ті, чиї невеличкі внески так само гріли серце і викликали сердечну вдячність, навпіл із незбагненною емоцією, в якій журба і радість схлипували в обіймах одне одного. Декого я знаю особисто, декого ні, може, це студенти, які викроїли 20 гривень зі стипендії,  може, пенсіонери, які вирішили підтримати улюбленого поета, отримавши пенсію і надіслали 200 гривень; було кілька твіттерян, які не забули нашої давньої приязні і задушевних розмов далеко за північ; мабуть, були й інші, невідомі мені категорії жертводавців та причини, які спонукали їх надати мені допомогу. Я всім однаково БЕЗМЕЖНО вдячний і теж хочу назвати їхні імена тут:

  • Дмитро Шандра
  • Юліанна Скапенко
  • Ганна Ясмо
  • Роман Крайовський
  • Андрій Хватов
  • Яна Проценко
  • Олександр Сура
  • Дар’я Лизун
  • Ольга Бачало
  • Вікторія Руденко
  • О. Супрун
  • Людмила Єрмолаєва
  • Байдюк М.
  • Мизак Я.

Нехай ваші гроші повернуться вам сторицею! І будьте щасливі в Новому році! І нехай цей рік принесе нам усім прийнятне закінчення війни насамперед.

Сердечно –

Костянтин Москалець

Полум’я відігріє пам’ять


Лишега_Морозов_Келія

Багатьох вводить в оману позірна простота поезії Лишеги. Насправді це не простота, а прозорість, створення якої потребує чималих зусиль і неозорої ерудиції.

Утім, хіба не можна витрактувати як поезії в дереві його скульптури? А сам спосіб буття Лишегою – хіба він не належить до вершинних Cantos української культури, до піднесених творів внутрішньої свободи, іронічної вищості над тоталітарними владцями й отруйним їхнім середовищем?

Лишега – це спілкування з вічно незалежними й непокірними громадянами світу, з Торо й Павндом, з Лі Бо і Ду Фу. Лишега – це отвір у багатометровій кризі комуністичного суспільства, до якого ми квапилися по ковток рятівного повітря духу.

Написати один вірш на рік – цілком достатньо, стверджував Олег Лишега.

Я переглядаю фотографії 2014 року, зроблені за три місяці перед Лишежиною смертю. Ось усміхнений Віктор Морозов виходить із машини. Колись, у 1972-му, вони мешкали разом із Лишегою в одній гуртожитській кімнаті. Разом їх і вигнали з останнього курсу англійської філології – за публікації в самвидавному альманасі “Скриня”. Свою дружбу вони пронесли через усе життя, розуміючи один одного з пів погляду і пів слова.

Слідом за Морозовим – веселий Лишега. Колись він приїхав до мене на два дні, а залишився на тиждень: пити чай, розмовляти про Павнда й Еліота, ловити щучок на Тополевому озері, а раків – у Сейму. Він вдячно кивав головою, коли я показував йому Великий Міст імені Олега Лишеги, що його я так назвав на честь першої книжки поета. Тоді про нього мало хто знав, мало хто писав.

Ось Олег, у незвичних для мене окулярах, тримає жовтогарячого томика, який незадовго перед тим видала “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”. Він читає “Олені покладають кості” Джеферса у власному перекладі, читає вдумливо, глибоко, так, як тепер мало хто вміє читати й писати (на моєму блозі зберігся запис цього читання).

Ми ще не знаємо, що це наша остання зустріч. Як і того, що закінчується наша епоха загалом – епоха творчих відлюдників і бездомних вільнодумів. Завтра Морозов повезе нас автом до Новгород-Сіверського, а звідти помандруємо до заповітного місця, де Сейм впадає в Десну. Наш улюблений ритуал розмикання й замикання вод, відтворенню якого, здавалося, не буде кінця-краю, закінчить своє кружляння і зупиниться, як зупиняється стара вінілова платівка “Арніки”, догравши пісні до кінця. Замість улюблених Олегових двох крапок буде поставлена тільки одна. Ми ще не знаємо, що того вересня Олег Лишега на віки-вічні замикає біг ріки свого життя. Що ми більше ніколи не почуємо його кришталевого сміху, схожого на сміх Маленького принца. Що після поетової смерті на нашу землю прийде війна, буде знищено багато міст і людей, мову, якою Лишега писав неймовірно гарні, витончені вірші, оголосять штучно створеним волапюком нацистів, а на кожного, хто говорить цією мовою, автоматично чекатиме смертний вирок. Уже не кажучи про тих, хто віршує цією мовою.

Читати повністю

Мандрівна музика


Богданка Матіяш

“І буде там нічна музика, така весела, чиста й ніжна, як оце ти”.
(“Вечірній мед”)

Ведуть дружби до шлюбу


Бозна-коли написана пісня на слова молодомузівця Василя Пачовського,  вірші якого були в той час опубліковані у львівському часописі “Дзвін” після довгої перерви та забуття. З двох віршів Пачовського вийшла одна пісня Москальця. 

Ведуть дружби до шлюбу
Мою дівчину любу
За ручку, за рукав –
Ведуть дружби і того
Старого молодого,
Що моє щастє взяв.

[Ідуть за ними гості,
На калиновім мості
Клонюся їй до ніг;
Побліднувши на личку,
Дала мені косичку
Під наболілий сміх!]

Вже піп її питає,
Чи вольну волю має
Збентежився жених!… –
На мамцю погляділа
І тихо “так!” повіла,
А чортик з двору: пчих!

***
До вечері в шлюбнім строю
Сів старий із молодою
А тоасти йдуть без тями,
Дві на жовто вбрані дами
Шепчуть у секреті всім:
“Добру партію зробила,
Вона того-во любила,
Та він хліба ще не має!…”
Всьо на мене поглядає,
А я – ногу з гуски їм!…

Банда грає ідеально
Всі танцюють капітально,
Всі уклони разом шлються,
Сукні в’ються, фраки гнуться,
Елеґантний лянсіє!
Я танцюю з молодою,
В парі шепчемо з собою…
Що? не будь такий цікавий,
Вість крилата, світ лукавий,
Хоч сам часто винен є!…

Ведуть дружби до шлюбу
Мою дівчину любу
За ручку, за рукав…

Ти поруч


rose

Чиста, як вранішній сніг,

Ти йдеш поруч зі мною все життя.

Моє випадкове народження,

Моє випадкове ім’я,

Мої страждання і радощі

Були б нестерпними,

Якби не ти, темно-вишнева трояндо,

Золотий Храме під спокійним повільним

Снігом, –

І ти цей сніг,

І ти цей Храм,

І троянда оця –

Ти.